Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

збавлені, до мови, культури цієї
землі не привчені. Освічені на багатій
спадщині третього народу.
А український єврей — це як
рідкісний птах. Я не знаю навіть, чи
існує він. Бо ж в ідеалі український
єврей — людина, що має за рідну
мову ідиш, вільно володіє українською,
вважає Україну батьківщиною,
а Ізраїль — вітчизною.
Однак ми говоримо не про окремих
оригіналів-інтелектуалів, а про народ.
Про звичайний народ.
Утім, для формування нормальної
меншини потрібна нормальна
держава, яка до останнього часу
створена не була. І хоч тепер вона
з’явилася, навряд чи це зарадить
появі українського єврейства. Бо
менталітет радянського єврея після
сторіч життя в імперії і 70-річного
експерименту по злиттю націй у
щось надприродно прекрасне не
сприймає ідеї національної держави.
І якщо вже до неї пристосовуватись,
то краще до своєї чи до
емігрантського космосу Штатів.
І цифри еміграції (репатріації) переконують:
українських євреїв як не
було, так і не буде. А більшість
євреїв, що мешкали в Україні, нині
виїжджають. Не тому навіть, що їм
дуже погано, а тому, що вони —
інші. Чи тому, що прагнуть стати
такими ж, як українці: ті будують
свою державу, чому б і євреям до
будівництва своєї не підключитися
Я чую признання у любові до
українських євреїв, яких марно шукаю,
і засмучуюсь. Люди пакують
валізи, а ви їм про любов — після
десятиліть поневірянь, у яких ви,
скоріш за все, і не винні, але ж було
те на вашій землі. Правда, вона вам
не належала, але ж ви тут були, і вас
була більшість. І хіба винні євреї в
тому, що не розібралися, чия та земля,
коли ви й самі боялися про це думати
Тож не любові давайте прагнути,
анормального, цивілізованого
співіснування. Взагалі, не вірю я у
любов між народами. А от у співіснування,
співпрацю — вірю. І це,
безумовно, буде між Ізраїлем та
Україною, між ізраїльтянами й
українцями. А ті, що їдуть, і та малесенька
громада, що залишиться,
будуть непоганими посередниками
у цьому співіснуванні, аж поки не
асимілюються.
Прикро, звичайно, що за
сторіччя спільного життя відносини
між цими двома справді близькими
народами так і не склалися посправжньому.
Були герої, подвижники,
кати, поети, авантюристи, революціонери,
державники — а
відносин не вийшло. Люди дружили
сім’ями, єврейські хлопці кохалися
з українськими дівчатами,— і навпаки,
українські бабусі рятували
єврейських дітей від геноциду, однак
кожний народ залишався у
своєму світі — і не було перетину
між цими світами. Мені, здавалося
б, мало бути особливо прикро: єврей
і громадянин України — за самоуявленням,
— опинився я ніби між цими
двома націями — і то лише тому,
що не бажав відмовлятися від
націоналізму у собі. Але я думаю:
може, це і є доля українського
єврея
6.’Сучасність" З 81