Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Віталій Портников
УКРАЇНСЬКИЙ ЄВРЕЙ — ЦЕ ЯК РІДКІСНИЙ ПТАХ
Ніколи, здається, не висловлювався
я на цю тему — більше цікавили
проблеми глобальні, щось
пов’язане з великою політикою й
спекулятивною дипломатією. А мій
маленький народ ніколи не був глобальним
фактором тут: і кількість не
та, і території власної — нуль, і
відносини з територією, на якій оселився,
такі своєрідні, що здавалося
— народ у повітрі. Схвильований,
розкуйовджений...
Скажу відверто: нема нічого
важчого, ніж писати про свій народ.
До іншого, навіть близького тобі —
чому б не підійти з логарифмічною
лінійкою. До далекого — чому б не
скористатися скальпелем. А тут шукаєш
інструмента, шукаєш...
До того ж ще недавно тема ця була
абсолютно недрукованою, а саме
словосполучення «український
єврей» вважалося сумішшю буржуазного
націоналізму і сіонізму, «союзом
тризуба і зірки Давида». Єврей
мав бути тільки «радянським» і міг
з’являтися лише на прес-конференціях
Антисіоністського комітету
радянської громадськості —
спеціального органу почуттів, ніби
навмисне створеного, щоб продемонструвати
світові, як розтоптали і
волю, і душу нації... Нині українське
єврейство — тема модна. Наукові
конференції, вірші у
«Літературній Україні», промови на
мітингах. Про євреїв згадали улюбленці
України, і мені навіть якось
незручно пертися у цей «калачний
ряд». Та задумуюсь над іншим: а про
що це ми Чи є вони, українські
євреї, взагалі
Не про перепис — про менталітет.
Чи винний маленький народ
— завжди у стані небезпеки —
що він у нього такий Чи винні євреї
України, що так і не стали українськими
Адже земля ця українською
— у повнокровному,
національно-державному розумінні
слова — ніколи не була. А слабший
завжди схильний прислухатися до
сильнішого. Сильними ж були тут
росіяни, поляки, австрійці, угорці
— хто завгодно, тільки не українці.
Корінне населення й давні гості потрапили
до гурту людей «іншого
сорту» порівняно з пихатими оборонцями
неподільних держав. І саме
тому, мабуть, не завжди — ой, як не
завжди — господарі зустрічали гостей
із притаманною їхньому національному
характерові доброзичливістю.
Ну, а наш час, десятиріччя
дикої повальної денаціоналізації
тільки додали до портрета русофільного
(схильного до росіян Та
просто розмовляли державною мовою...)
єврейства епітет «радянський»:
людина ще мала маленьку
можливість залишитися євреєм, але
жила в ніби безповітряному просторі,
відірвана від коренів землі, на
якій мешкала. У Росії євреям завжди
було простіше: не було роздвоєння
у їхній свідомості щодо мови
(російської навзамін загубленого
ідишу), культури (російської замість
загубленої, знищеної єврейської)
— тому такий сильний у середовищі
московських чи петербурзьких
євреїв великоруський «державний
дух», чи навпаки — пручання
цьому духові. «Російський» і є «радянський»
— ця максима стала
провідною у свідомості російських
євреїв, як і інша: «моя батьківщина
— Радянський Союз». А завтра цією
батьківщиною може стати древня
земля предків, Ізраїль, чи... ті ж
Штати. Не батьківщиною, так
країною проживання, як був нею й
Союз.
В Україні складніше. «Український»
і «радянський» синонімами
ніколи не були. Але жили тут саме
радянські — зденаціоналізовані
євреї. Своєї мови й культури по­
80