Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

волам вівса та поставили в шопу, з хати виглянула жінка, господиня, і
знову сховалася. Ярема нишком перехрестився — ось і все, сам приїхав,
воли пригнав, та ще й солі цілу мажу привіз — тут моя смерть...
Зайшли до хати, жінка поставила на стіл миску каші, огірки, пляшку
горілки, чарки, чоловік нарізав хліба. Господар просить до столу — що бог
послав. Налили по чарці, випили. По другій — випили. Яремі тоскно, але
їсть і п’є -— оце підпоять і задушать тут же у хаті, он той, що волів
годував, сам як віл. А господар розпитує, звідки Ярема їде, що бачив, що
чув, Яремі ж здається, що той випитує, чи він один, чи далеко вже валка,
господиня тим часом постелила йому на лежанці, розбудивши сина, і той
перебрався на піч. Полягали спати. Ярема заплющив очі, та сон не йде,
— ось-ось, здається, прийдуть душити. Попрощався подумки з батьком та
матір’ю, білим світом, прочитав «Отче наш» — не йдуть. Господар хропе,
— мабуть, прикидається сплячим, а син, певно, знаку чекає, щоб накинутися
на гостя. Отак, дожидаючи смерті, Ярема незчувся, як і заснув.
Прокинувся, сподіваючись уздріти ангелів, але над ним з’явилася голова
господаря; Ярема підскочив — живий і так просто не дасться. Чоловік
глянув на Ярему, але нічого не сказав. «Це, мабуть, як піду в шопу до
волів, то там і порішать мене», — подумав Ярема. Господиня зібрала
немудрий сніданок, господар знову почастував горілкою. «Хитрує, але
мені вже байдуже, хай буде, що буде». Поснідавши, Ярема каже, що вже
поїде, мусить доганяти валку. Вийшли на двір — воли вже біля мажі,
парубок відчинив ворота, потім підійшов до Яреми («По мою душу».) Та
й каже: «Чоловіче добрий, не питаю і не питатиму, як вас звуть і звідки
ви, але дозвольте подякувати вам за те, що відучили нашого батька коні
красти. Вибачайте, коли що не так».
Ярема сів на мажу й потихеньку виїхав, не обертаючись і все ще не
вірячи, що живий з цього двору вибрався, та все чекаючи пострілу в
спину. Чим далі від’їжджав, тим швидше гнав волів і аж далеко в степу
зупинився — живий!
Більше Ярема не чумакував, навіть на ярмарки намагався не їздити,
все чогось боявся. З часом трохи заспокоївся, але жити в рідному селі не
міг, залишив господарство на меншого брата й подався, як казали, до
Сибіру, де його слід і загубився. Лише згодом хтось розповів, ніби він
торгував хутром і відкрив власну факторію на Алясці, а більше про нього
ніхто не чув.
Через багато років у Компаніївці з’явився чоловік років тридцяти, що
називав себе сином Яреми, казав, що той помер на Алясці, а йому
наказав повернутися на Україну. Це був батько діда Ликсандрика, тобто
мій прадід.
Хоча важко повірити в такий збіг, чого на світі не буває.
На обрії за вікном час від часу з’являлися купки жевріючих жаринок
— міста, коридором вагона провідник розносив склянки з паруючим
каламутним чаєм, а в нашому купе запала тиша, що пов’язала в собі події
давніх років з нами... Ось такий збіг.
м. К иїв
64