Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

відчаю і безнадії тільки в цьому було його опертя. Ось тоді він і виголосив
своє знамените примирення з поляками:
П одай ж е руку козакові
і серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
ми оновим наш тихий рай.
Щоб хоч якось утвердити себе в цій цілющій «християнській філософії»,
він створює справжній апофеоз всепрощення і милості і пише все того ж
1848 року найхристияннішу свою поему «Москалева криниця» про «праведного»,
«преблагого» і «святого» солдата Максима Власовича.
Цього Максима зрадила дружина, але Максим не проклинав її, а молився
за неї.
Злі сусіди від заздрощів підпалили його хату і спалили худобу, але він не
проклинав злих сусідів, а тільки молився за них.
Дізнавшись, що сина вдови недобрі люди незаконно забрали в солдати,
він і тут не засудив нікого, а сам замість сина вдови пішов відбувати солдатчину...
І Шевченко анітрохи не таїть, що це не повість, а проповідь. Надмірне,
майже недоступне людським силам милосердя і всепрощення — ось чого
зажадав тепер від нас поет. Він прямо говорить:
І знову:
Отак-то, друж е мій, живи,
то й весело на світі буде.
Отак живіть, недоуки,
то й жить не остине.
Він підкріплював, він підтримував самого себе в цьому примиренні з
дійсністю. Він начебто боявся, що довго йому не витримати такого захвату
любові і покірливості, і переконував самого себе:
Любов Господня благодать!
Л ю би, мій друж е, —
примовляв він у тій повісті: «і буде варт на світі жить, як матимеш кого
любить», але екстаз любові у поета проклять довго протриматися не міг, і ось,
як ми бачили, ледь минув цей рік його святості, 1847-й, він пише у себе в
«захалявному» зошиті:
Н умо знову
Людей і долю проклинать!
У гніві він — як пророк, в покірливості — як апостол; його ласка переходить
у молитву, його лагідність — у подвиг любові і прощення; кожне
почуття він доводить до пафосу і релігійний у кожному своєму слові: іншим
і не може бути великий національний поет, жрець і жертва свого народу,
облагороджуваний, піднесений, він втілював у красу і святиню все, що створила
його батьківщина.
V
У Бога він вірував міцно, знову ж таки зовсім по-селянськи, хоч іноді і
любив вільнодумствувати, та дивне почуття не раз охоплювало його: йому
здавалося, що ми покинуті Богом, що Бог нібито махнув на всіх рукою,
пішов від нас, відвернувся; і тому-то ми всі такі нещасні, що Богові тепер не
до нас.
166