Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

боїться, що його, і таке може бути, вдарять (коли Сошенко висмикнув руку,
він злякався і втік), — заляканий, зацькований раб, якого сікли на конюшні
і який дитиною їв глину від голоду. І раптом трапилося чудо, фантазія, «то,
чого не було», «то, чого не буває»: злітаються до нього якісь ангелоподібні
люди, — він і не підозрював, що такі існують, — маги і чарівники, — і кажуть
йому: ти вільний! І дають йому хартію вольності, чарівний якийсь папір, і ти
вільний від маляра Ширяєва, від поміщика Енгельгардта; від вохри і лайки
— і цей прихильний Жуковський, і пишний Брюллов, і граф Вієльгорський,
і графиня Баранова, і віце-президент Григорович, і художник Венеціанов —
всі до нього, всі про нього, викуповують його у поміщика, — ласкаві, милі,
як ніхто, і хоч на одну, на коротеньку хвилинку, коли такі добрі руки з усіх
сторін протягнулися до нього, адже повинно було в ньому замовкнути це
вічне почуття покинутості, адже не покинутий він був тоді, адже і через
двадцять років не в силі він буде забути про блаженство своє тодішнє і через
двадцять років буде дивуватися він: «Самому теперь не верится, — напише
він у себе в щоденнику, — а действительно зто бнло так». «Я из грязного
чердака, я, ничтожньїй замарашка, на крьільях перелетел в волшебньїе зальї
Академии художеств».
Був квітень, і був травень, були білі ночі, і, може, у розстебнутому
пальті, кидався він по всьому Петербургу, по Литейній і Гороховій, і в
кишені у нього була відпускна, його хартія вольності, він виймав її й
цілував, хрестився й цілував і уже виводив каракулі на якихось клаптиках,
— ось учитайтесь у рядки, написані ним у найближчі місяці спасіння:
... Бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю...
Ось що пише він на цих сторінках.
І знову:
Тяжко мені сиротою на сім світі жити.
Сиротині сонце світить,
(світить, та не гріє) —
люде б сонце заступили...
щоб сироті не світило.
О, звичайно, він до сліз вдячний цим людям, які привітали його! Він
присвячує їм майже всі свої вірші: Жуковському — «Катерину», Григоровичу
— «Гайдамаків» *, та в цих віршах він говорить їм одне: все про те ж
сирітство: як страшно йому жити серед чужих на чужині. «Чужі люди» —
звичайне слово у тодішніх його віршах. Хто ж чужий був йому тоді Граф
Яків де Бальмен Петровський Гребінка Штернберг Чи Сошенко З ним
вони ділять останнє, працюють з ним і голодують, і взагалі друзів у нього
стільки, що, як писав він потім, «кинеш у собаку, а потрапиш у друга», і не
просто «приятелів», а відданих, задушевних, — і скільки потім на Україні:
Куліш, Костомаров, Білозерський, княжна Рєпніна, Козачковський, Тарновський;
і все ж у кожнім рядку він тільки те й робить, що жаліється,
тільки й плаче на жорстоке своє сирітство:
Кругом мене, де не гляну,
не люди, а змії.
Згодом він згадував у «Кобзарі» про благодіяння Григоровича: «Якби не він спіткав мене
при лихій годині, давно б досі заховали в снігу на чужині». І знову: він «мені на чужині не дав
погибати».
171