Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

квіточкою, ласочкою, серденьком. «Многострадалиця святая!» — каже він
про кріпачку. Зваблена, загублена жінка тепер теж у нього «святий ангел», і
він згадує, «як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих». І в
цьому безумцеві, який ударив тирана і був за це замочений, він теж
відчуває святість: «святий лицар», — називає він його І навіть киян
пригнічених величає святими: «Моїх святих киян!» У поемі «Москалева
криниця» каліка-солдат теж виявився святим: святий Максим.
Це слово стало у Шевченка повсякденним, тому що й почуття увійшло
у повсякденність, почуття набожної, релігійної ніжності до нужденних і
обтяжених. Віра в святість страіждання тепер йому так потрібна, інакше як
же йому зрозуміти, як прийняти, як виправдати ті страждання, які виніс він
сам І в останні роки життя, розчавлений і замордований, тільки-но побачить
стражденного, то так боляче і ніжно відчуває у ньому красу
засліплюючу, божественність, осяяність, що молиться вже не за нього, а
йому самому, — йому самому! Це так приголомшливо! І пише про свою
Катерину, Оксану такі небувалі рядки:
Стане жаль
Мені її, і зажурю ся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Щ о в мир наш Бога принесла.
Екстаз обожнювання став релігійним екстазом. Покритка тепер для поета
ікона; більше: вона для нього божество: «і перед нею помолюся, мов
перед образом святим». До цього ще не доходила ніяка людська ніжність.
Молитися не за покритку, а покритці, — адже це уклін Раскольникова повії
Соні. Шевченко зустрів одного разу в Оренбурзі якусь дівчину, вірніше —
панянку, можливо, на вечорниці, в гостях, і, ледь йому тільки здалося, що
вона приречена, що на неї чекають страждання, — ось він уже пише, можливо,
в альбом, у провінційний альбом провінційної дівиці:
Дивлюся іноді, дивлюсь
І чудно, — мов перед святою,
П еред тобою помолюсь.
І що більше йому випадало туги і відчаю, то пристрасніші й благоговійніші
ці дивні молитви, молитви людини перед людиною, і страшно
читати, як, гинучи, він звертається до Марка Вовчка, до сумнівної белетристки
Марії Олександрівни Маркович, — про пощаду, про спасіння, про
милість:
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій.
І оживи моє побите,
Убоге серце неукрите,
Господнєє. І ож иву...
У самому ритмі цих віршів відчуваєш і благання, і руки, що хапають за
край одежі, і бачиш, що далі не можна, що треба ж нарешті куди-небудь
прорватися, вилитися цій зливі любові і ніжності, і ось сталося: гнилої пе-
*
«Ви огласили юродивим святого лицаря! а бивий фельдфебель ваш, Сарданапал, послав
на каторгу святого». Тут мається на увазі польський студент, який дав ляпаса київському
генерал-губернаторові Бібікову.
158