Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

сиділо по одній, а часом і по кілька жінок і щебетало, як ті ж таки
ластівки; колишня хазяйка Юльчиної кімнати провела Людку у двір, де
була напівгнила лавочка і де сопушно смерділо туалетом, і вони там
трошки потеревенили — Людка при цьому поставила кілька вивідчих
запитань, збираючи про Юльку попереднє дізнання, але довідалася вельми
мало, навіть змісту сьогоднішньої розмови між тим лоботрясом та
Юлькою колишня господиня Юльчиної кімнати не змогла переказати, бо
в той час вона різала для нутрій зілля. Підкрастися до Юльчиного вікна
(воно світилося) в такій перелюдненій атмосфері було неможливо; зрештою,
Людка того не вельми прагла, бо тямила просту істину: навряд чи
Шурка, коли це вона не змогла, міг би тепер проникнути до Юльки
непомічено; це, зрештою, було й справді так, віддамо належне Людчиним
слідчим здатностям. Отже, Шурка зник в іншому напрямі, очевидячки,
пішов із вулиці в місто, а все, що виходило поза межі вулиці, Людку
якось аж зовсім не цікавило. Отож вона заспокоїлася, але патрульного
обходу вулиці не занедбала, вряди-годи біля якихось воріт чи хвіртки
зупиняючись, щоб перекинутися словом-другим із сусідками.
Шурка ж у цей час був на Подолі й лазив по руїнах кількох хат, але
ті руїни вже були так ретельно обчищені, що він аж почудувався на
власну наївність: отак візьмуть господарі колишніх халуп і залишать для
нього двері. Шурка присмутнів, але він уже трохи перейнявся містичною
вірою у місяця, адже й попередню думку він дістав од нього, тим-то став
лицем до світила, і те знову покопошилося промінчиком у його тугодумному
черепку, який знову розгріб та розкидав мисельне сміття і обсапав
сапочкою інший забур’янений закамарок макітерки. І його старання й
цього разу виявилися немарні, він аж по лобі себе плеснув — зовсім
неподалік стояв будинок на два поверхи, напівоблізлий, напіврозхитаний,
із строкато латаним дахом і з чотирнадцятьма телеантенами над тим
дахом. Звався він у народі Білий дім, бо на околиці був найбільший, мав
лише один парадний вхід і той вхід не так зачиняли, як затуляли двері,
що бовталися на одній петлі; влітку ті двері не зачинялися взагалі, а
скособочено відвалилися набік, а взимку їх таки намагалися зачиняти,
доки не вмерзали вони стало в лід, бо саме сюди зливалася з даху вода
через дірку в ринві. Ото саме на ті двері й насвітив його місяць, але щоб
їх дістати, треба було дочекатися доби пригіднішої, бо біля входу тієї
величної споруди на маленьких ослінцях сиділо, як на тайній вечері,
дванадцять (із чотирнадцяти) осіб з напнутими на коліна подолами. У тих
подолах бовталося соняшникове насіння, особи лузали і його, й слова, а
лушпиння й слова викидали із себе в кулеметний спосіб. Окрім того, із
жерла Білого дому саме в цей час виступила остання Шурчина любаска з
маленьким ослінчиком і присіла біля того гурту тринадцята. Шурка міг би
не мати ніякого клопоту, підійти зараз до тих жіночок (вони його знали)
й забрати від них свою колишню любаску, але тоді він тут напевне б
пропав, бо його тепер палить гарячка чи сверблячка, тож напевне б
усадив свою тугодумну голову до зашморга, а тоді прощай, воля і Юльчині
пишні перса. Шурка Кукса в одному не був дурний, він той момент,
коли не можна заходити у стосунках із дівчиною далі відведеної риски,
добре відчував, отож вів себе як хитрий садовий злодій: зривав, що
рветься, — і навтікача замість потрапити з повною пазухою яблук у руки
сторожа чи хазяїна. З досвіду Шурка знав, що ці баляндраси тягтимуться
ще з годину, отож подався на горби в місто, де з нудьгою тинявся
вулицями, розглядаючи дівчат, а тут їх було, як бобу. Але ці дівчата для
20