Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

на краєвиди, які розгорталися звідсіля чудові, на річку, ще залиту сонцем,
і горби; повернувся в кімнату, затулив вікно фіранкою, а що не мав
більше сили рухатися (його тіло скувала гаряча й терпка втома) ліг на
Юльчине ліжко, витяг цигарку, не запаливши її, встромив до рота, і
йому здалося, що з повік йому злетіло дві ластівки та й помчали в
блакитне небо, а він сам відчув себе бульдогом, прив’язаним до буди на
золотому ланцюзі і загарчав, загавкав на всіх отих восьмеро чи дев’ятеро,
бо і Людка була з ними, жінок, а вони оточили його колом, усі, звісна
річ, голі, одна схожа на вівцю, друга на козу; третя на свиню і так далі,
і заспівали йому солодкої колискової надто тонкими, високими голосами:
нявчали, бекали, мекали, скавуліли, хрюкали, пищали, а їхні діти гасали
поміж них, як чортенята, з реготами та вискотами: грались у квача. Одна
тільки Людка поміж них не мала звірячої подоби, а підійшла, погладила
його по голові, тоді поклала ту голову собі в пахвину (бо одна вона не
була гола), і він відчув, що та пахвина палає, розпечена, мов присок.
— Залишіть мене з ним! — крикнула Людка усім тим жінкам, — я
хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.
І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у той поділ, і
сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось
ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього
кричали, сварилися, всі дорікали або ж, у ліпшому випадку, хотіли скрутити.
Жінки із звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно,
вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли
довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору,
зеленому, зарослому споришем із величезними парашутистами кульбаб’ячими
головами, і бігали в квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він
відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться,
коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і
сів віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде
місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища від куцої Наталки, із
низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано
великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично
круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина,
стримів пипочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка
були круглі, здивовані, сірі, з ріденькими кущиками брів, а голова з
ріденьким, також сірої барви, волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І
йому здалося, що той Безназванний завулок ніби голий яр, без кущів,
дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина,
а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками,
втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим
померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими
очима.
— Я змиваюся! — сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив,
заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену
сигарету — в кімнату й справді входила Юлька.
— Вставив тобі двері, — сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка
Кукса. — Як там з розщотом
— А замка — різко спитала Юлька. — Чи я буду жити без замка
Він здивовано сів на ліжку й дихнув на Юльку такою хвилею перегару,
що та аж відскочила від нього.
— Ти що, п’яний — заверещала вона, ніби пилорама різнула.
26