Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

тербурзької зими незадовго до смерті Шевченко створює пісню пісень, молитву
молитов, свій останній акафіст-псалом, цю найсолодшу поему
«Марія», де його невтамована спрага пестити, кохати, схиляти голову нарешті
знайшла заспокоєння!
II
Але найжахливіше було те, що людині з таким надприродним даром
палкої любові і ніжності ця палка любов і ніжність були заборонені. Всі ми
знаємо: йому, живописцеві, поетові, заборонялось малювати й писати, але
коли його віддали в солдати, тим самим заборонили йому й любити.
І він, який присвятив жінці ледве не сорок поем, який вічно молився за
неї і молився їй, на десять років, на найбагатші коханням роки, був насильно
відторгнутий від неї! І такий вбогий на любов він став у ту пору, що коли
у Новопетровському укріпленні якась жінка не те що закохалася у нього, а
тільки дозволила йому її покохати, він уже й цим був доведений до екстазу.
«Я щасливий! — пише він товаришеві з «незамкненої» своєї темниці. —
Ніколи ще жодного листа не дописував так радо, як цей». Навіть кохати
такою любов’ю стало для нього тоді блаженством. І вирвавшись нарешті з
казарми, він тієї ж миті кинувся до них, до Оксан, Катерин, Мар’ян, все з
тим же запасом нерозтраченої ніжності і начебто питав у них:
— Ви, Мар’яни, Оксани, чи не потрібна комусь з вас моя ласка Я так
голубив вас у себе на сторінках, я так захищав вас від лютих насильників,
від панів, паничів, москалів, я ваш лицар і ваш поет! Чи не потрібна кому
моя ласка — Та вони посміялися над тим, і Харитина Довгополенко надала
перевагу бравому писарю. І Гликерія Полусмак (душу якої у віршах він
називав теж святою) надала перевагу перукареві Яковлеву. І Піунова «Тетяна»
покохала провізора Фуса. І занотував поет у себе в щоденнику: «я
самьій смешной и несчастньїй жених»; тому нічого не залишилось, як написати
у себе в «Кобзарі»:
Минули літа молодії...
Холодним вітром од надії
У ж е повіяло... Зима!
Так, поетові залишилося скаржитись: «Тоска сживет меня со свету...»,
«Невнносимо тяжело одинокому...», «Если бьі не занятия, то я давно бм
сошел с ума...» І ось уже у відчаї він просить усіх хоча б позаочі підшукати
йому жінку, подругу, і розсилає листи у Корсунь, Полтаву, Прохорівку з
постійним проханням: «если не жените, пропаду на чужбине бурлакою», і
спочатку на актрисі хоче оженитись, потім на селянці, потім, як каже в
одному вірші, хоч би й на чортовій сестрі. Але немає для нього й такої. Всі
його цураються, і торжествує провізор Фус... І раптом він зрозумів, він
знайшов, кому віддати усі щедроти, усі молитви, усю ніжність своєї
відкинутої душі: Марії, страдниці Матері страждальника Бога, із наймичок
Наймичці, із покриток Покритці. Вона вже від нього не відвернеться, і
якось у листопаді в Петербурзі він зачинився у себе на горі, в майстерні, і
там, нарешті, витратив до краплини свою відкинуту ласку, свою осміяну
ніжність, оргію ніжності, молитви, славослів’я, величання, любові:
О світе наш незаходимий!
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
Його усього лихоманило від розчуленості і не тільки тоді, коли говорив
про Марію, а й про все, що її оточувало. На що вона не подивиться — все
159