Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Удома, знудьгувавшися за господарством, радо робив усіляку роботу:
то клуню лагодив, то сіно косив, то дрова пиляв, а більше часу з кіньми
мав справу. Мати годила йому, варила йому вареники із сливками, які
Ярема любив, менший брат не відходив од нього, — куди нитка, туди й
голка.
Наступної п’ятниці мав уже рушати Ярема, щоб вчасно приєднатися
до чумаків у Чорній балці. Отож наостанок, запрігши коней, поїхав
подивитися на овес, — чи не пора вже косити, а заразом і трави набрати.
Овес через днів п’ять-шість, як дощу не буде, справді можна було вже
косити, жаль, що допомогти не зможе, — поле чималеньке. Неподалік під
гайком він накосив трави, і не те щоб багато, проте втомився, отож
пообідав і, поставивши воза в затінку, розпріг коней, спутав їх залізними
англійськими путами і ліг під возом відпочивати. Так не помітив навіть,
коли й заснув. Крізь сон, одначе, почув якесь рипіння, — як од верби
біля їхньої клуні: сон переплутався з тривожними думками — що за
верба — а сон продовжувався, там Ярема лагодив стріху, снопи ж самі
вискакували до нього нагору. Верба тим часом порипувала під свіжим
вітерцем, він ще дивувався, як то вона за літо виросла і росла собі далі
на очах. Коли раптом, ловлячи наступного снопа, боляче вдарився об
гілку верби, вдарився і прокинувся. Почухав гулю, прислухався, рипіння
не зникло, — ніяка не верба, звук долинав звідтіля, де коні. Ярема
тихенько виліз з-під воза, пригнувшись, обійшов ліщину і попід вівсом,
обережно ступаючи, рушив на звук. Біля коней навколішки стояв
невідомий чоловік — у бруднющій сорочці, з мокрою від поту спиною— і
напильником перепилював пута, ті самі, англійські. Коні спокійно паслися,
ніби не помічали чужинця, скоками пересувалися по лужку, а чоловік
за ними, не перестаючи пиляти. Розлючений Ярема кількома стрибками,
як лев, подолав відстань, що їх розділяла, і впав на злодія, як кібець на
курча. Злодій пручався, а Ярема намагався його притиснути до землі і
відібрати напильник, борюкаючись, чоловік цілив ногою Яремі в пах, а
той тим часом вирвав нарешті напильник, затулив злодієві обличчя рукавом
власної роздертої в сутичці сорочки, притиснув напильник до його
горла, щоб той не міг вирватися. Злодій тіпався, крутив головою, під
напильником зачервоніло, злодій, ніби допомагаючи Яремі, метляв головою
все швидше й швидше, Ярема ж наступив йому на груди коліном і
по-справжньому перерізав тому горло, оскаженіло белькочучи: «Пиляєш
пута... пиляєш пута...» Захропівши, злодій неймовірним зусиллям вирвався
з-під Яреми. Стоячи на колінах із закривавленим напильником у
тремтячих руках, Ярема занімів: «Що ж я наробив!» — підскочив, коні
продовжували пастися, пута злодій все ж поперепилював. Не сідлаючи їх,
бо не мав чим, — прецінь запрягав коней у віз, а тому сідел не брав, —
Ярема скочив на коня, не думаючи про пійманого злодія («Що ж я
наробив!»), і через овес поскакав до села («Що ж я наробив!..»), кінь
рвонув убік, Ярема ледве втримався, коли кінь мало не наскочив на
злодія, що лежав у калюжі крові («Що ж я наробив...»).
Влетівши в село, Ярема закричав не своїм голосом: «Люди, я чоловіка
зарізав!» З обійсть і хат повибігали люди, ледве допитавшись у нього, що
сталося, посадили його на воза з конями, — сусіда Коцюк Пилип саме
збирався десь їхати, — і помчали до Яреминого лану. Той сидів на возі,
підскакуючи, бо трясло добряче, сухими порепаними губами із засохлими,
як струпи, білими цятками слини повторював: «Що ж я наробив... що ж
я наробив» — раз по раз зриваючись кудись бігти.
62