Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

життєвості. По-друге, за рахунок елементарної динамічності, цікавості, —
за рахунок сюжету, зрештою. По-третє, за рахунок внутрішнього світу героя,
його характеру, психології.
Кожна окремо взята плата — надто висока.
Нібито все так само робилося в дитячій літературі, як і в 30-і роки. Але
концепція адресата творів усе далі й далі відставала від конкретноісторичного
юного читача, який бачив війну або ж її жахливі наслідки,
лютий голод 1947 року, розруху, зазнав холоду й сирітства. Він іще вірив у
світле майбутнє своєї непереможної Батьківщини, в її геніального вождя,
навіть, можливо, у те, що треба бути таким, як оці герої. Але це вже було
за межами його загалом досить багатих можливостей.
Система не витримала випробування дитинством. Криза її визріла й увиразнилася
тут, у дитячій літературі, задовго до 5 березня 1953 року. Бо
втративши майбутнє, довго існувати вона не могла. Ні виселення народів,
ні нова хвиля репресій проти інтелігенції, розпочата в 1952 p., ні створення
атомної бомби — ніякі весняні завірюхи вже не могли її врятувати. Народ
плакав над труною Сталіна — капало зі стріх.
І — на закінчення — ще одне міркування, що прийшло до нас із сивої
давнини. «По школі завжди можна довідатися, чи володіє суспільство усталеним
поглядом на завдання освіти. Нерідко доводиться чути, ніби школа
мусить учити тому, що знадобиться в житті. Де така думка панує, там,
отж е, погляд на мету освіти ще не сформувався; адже така думка
підпорядковує школу смакам, що панують у цю мить, робить учня слугою
або жертвою тимчасових потреб дорослого суспільства; з учнівської молоді
готується в школі жива, дресирована сила, призначена для певного
технічного виробництва, в якому суспільство відчуває потребу, або організований
інструмент, здатний замінити механічну силу. Притому
подібна думка позбавляє школу будь-якої стійкості, робить її іграшкою випадкових
суспільних віянь. ...Звісно, простіше було б усталити зворотний
стосунок школи до життя —- такий, щоб не школа вчила того, що буде
потрібним у житті, а життя вимагало б того, чого навчає школа. Тоді...
школа зайняла б тверде й гідне її становище, стала б не прислужницею, а
вихователькою й керівником життєвих смаків і потреб. ...Узагалі, люди
багато міркували над тим, як пристосувати школу до життя, і дуже мало
замислювалися над тим, як би життя своє влаштувати таким чином, аби до
нього могла пристосуватися школа» *.
Все це легко адаптується: замінивши подумки слово «школа» на
«література для дітей», матимемо також цілком органічний текст. Понад
сімдесят років ми намагалися пристосувати її до життя, до придуманих
ідеологічних схем. Зневаживши її глибинну суть, її належність до мистецтва,
літератури, зневаживши той величезний моральний потенціаляким
вона володіє, ми так і сяк викручуємо їй руки, згинаємо її в баранячий ріг,
аби якимось боком та прилаштувати до того, що ми сьогодні вважаємо необхідним,
а завтра обпльовуватимемо з непідробною огидою. Ми забиваємо
цвяхи мікроскопом, надимаючись від пихи з того, що ніхто в цілім світі до
такого не дотумкав, а ми!..
Доброго ранку, товариство! Сонце в зеніті.
К лю чевский В. О. Неопубликованньїе произведения. — М., 1983. — С. 84.
183