Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Так:
десь дім стояв,
а мож е, не стояв;
була десь ціль,
а мож е, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
Тому мені важко погодитися з М. Жулинським, котрий у передмові до
книги вибраного Б. Бойчука «Третя осінь» (К.: Дніпро, 1991) висловив думку,
що спалах української поезії в далекому Нью-Йорку (мається на увазі
творчість нью-йоркської групи — Б. Бойчука, Б. Рубчака, Ю. Тарнавського,
Емми Андієвської, Віри Вовк, Патриції Килини) «безперечно, був стимульований
творчістю «шістдесятників» (с. 10). І не тільки через хронологічну
безпідставність подібного твердження, а через рішучу відмінність
світоглядних начал цих двох струменів єдиного поетичного плину України
другої половини XX ст.
У того ж М. Вінграновського часів його «Атомних прелюдів» (1962) майбутнє
— сонячне, красиве, жадане — це щонайвища реальність, творима
сьогодні і тут, на очах у народу його молодими творцями (а духовно молодими
тоді почулися всі справжні поети!). У Бощана Бойчука майбутнє —
це тільки неокреслене тріпотіння надії, химерія сподівань, на які людина
приречена самою природою і здійснення яких поза її волею і чином.
А справжня, єдина, нічим і ніколи не відмінима реальність — це минуле,
пережите, відчуте в усій своїй предметній повноті. Досить перечитати поему
Б. Бойчука «Любов у трьох часах», аби побачити, як з абстрактного
прийдешнього, огорнутого томлінням і мріями, із запраного й душного щодення-сьогочасності
в кришталевій ясності дзвінко постає минуле — скелясті
береги Стрипи, холодні стіни монастиря, трепетне дівоче тіло на зеленій
траві... і війна, лють і шал, що розламує цю безцінь, та однак розламати
не може. Любов під акомпанемент смерті — це і є реальність, яку в
поета ніхто не одніме.
Більше того, кожна спроба параметру вати минуле сучасністю є самознищенням,
бо те, що діється, недосконале, воно ще не здійснилося, не
увічнилося тобою і в тобі. Це ще не твердь, а тільки магма, здатна розплавити
легкі начерки першоформ. Це ясно прочитується хоч би в «Ланчонетному
триптиху», де спроба увійти вдруге (тепер) у колись вже звідану річку
буття обертається поразкою задуманого і перемогою здійсненого, перемогою
буття над його ідеєю.
З останнім можна пов’язувати деякі характерні риси поезії Б. Бойчука.
Скажімо, засадничу безпрограмність поетичного освоєння світу, тихий гносеологічний
скепсис і вельми сторожке ставлення до всякої надто серйозної
(певної себе!) ідейно-філософської систематики:
ТИ П РИ ХОДИШ
не знаючи чому відійдеш
тратив почування
не знаючи чому кохав
тратив тіло
не знаючи для чого жив
ти відходиш
не знаючи чому приходив
152