Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

писати, бо це не моя домена. Про Стуса як поета, Великого поета, вже
написано багато — вченими, літературознавцями тут і там. За кордоном
Стусову поезію найглибше вивчили й оцінили Юрій Шевельов і Богдан
Рубчак, а на Україні — Михайлина Коцюбинська і Євген Сверстюк. А як
про Велику людину і Великого поета найкраще написав Михайло Хейфец в
«Українських силуетах».
Звідкіля у нас появилася така чиста душа, такий Велетень Духу і Великий
поет Розкрити це і зрозуміти нелегко. Будучи зі Стусом у лікарні, я
мав побачення з дочкою. Стус попросив мене, щоб дочка зайшла до його
батьків і, передаючи вітання, розповіла, що він лежить у лікарні разом зі
мною. Моя дочка жила тоді у Красноармійську, а в Донецьк часто їздила зі
звітами про свою роботу, тож відвідала там Стусових батьків. Потім, на
особистому побаченні, дочка сказала мені: «Була я у Стусових батьків.
Я навіть передати тобі не можу, що це за люди! Це святі люди! У їхній хаті
сам Бог живе. Такої любові, такої поваги одне до одного і співчутливості я
ніде не бачила. Оце у Стусових батьків мені пригадалися слова Сковороди:
«Де згода у сімействі, там мир і тишина».
— А чи Стусові батьки тобі щось розповідали, яким він був у дитинстві і
в юнацькі роки — запитав я.
— О, розповідали, багато розповідали, але мені найбільш запам’ятався
епізод, коли мама пішла з Василем до крамниці. Побачивши, що якась
старенька селянка розгублено дивиться навколо і намагається перейти дорогу
у недозволеному місці, Василь залишив маму і пішов до старенької, щоб
допомогти їй, і так із нею проводився півдня. А коли вернувся додому, мама
запитала його: «Що ж це ти, синочку, мене залишив напівдорозі, а сам
пішов водитися з якоюсь селянкою» Мама йому так сказала, ніби докоряла,
а насправді раділа, що має такого великодушного сина. А Василь на це
відповів: «Ви, мамо, вже давно дуже добре знаєте Донецьк, бо ми тут живемо,
а та старенька селянка не знає міста і може десь під автомашину втрапити.
Вона дуже нещаслива. Був би гріх, коли б я їй не допоміг. Люди ж
повинні одне одному допомагати в нещасті». «Отаким був наш Василько із
самого малечку», — задоволено сказала мені Василева мама.
У 60—70-х роках Василь Стус ще не усвідомлював своєї значимості ані
в поезії, ані в громадському житті, бо за своєю натурою був дуже скромний,
і це його плюс. А нам мінус, що ми своєчасно належно його не оцінили і не
примітили у ньому того, чого немає у нас. А треба було б примітити і не
ангажувати його, надзвичайно талановитого поета, у всілякі дріб’язкові, а
іноді й безглузді справи. Просто не було кому переконливо сказати: «Василю,
оголошувати голодівки, боротися, писати протести ми всі можемо, а
того, що ти можеш зробити на славу нашого народу, ми не можемо, і тому
ти, Василю, повинен робити тільки те, чого ми не можемо зробити». Я
впевнений, що коли б у євреїв чи у прибалтійських народів був такий поет,
вони вчинили б саме так, як оце я пишу.
Судячи зі Стусової поезії, написаної на засланні, він починав уже
усвідомлювати своє місце не лише у громаді дисидентів, а й серед усього
народу. Про це найвимовніше свідчать знаменні рядки:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся у життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі дозем но уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і з рідною землею поріднюсь.
7. “Сучасність" З
97