Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

ЛІТЕРАТУРА
Андрій Охрімович
ЗАМКНУТИЙ ПРОСТІР
* * *
Я руйную сади, я руйную ваш цвілий спокій,
насипаю могили над підлим поняттям «нора».
Насипаю могили, насипаю могили, роки
підкрадуться тихенько і землею дихнуть: «Пора...»
Я руйную сади, солов’їв виганяю з раю,
я руйную сади і палю за собою мости,
я руйную, руйную, від сміху тихенько вмираю
над отим анемічним бажанням рости.
Я росту по коліна у землю, у морок, у гній,
я росту, а вірніше, зростаю, вмираю,
я зникаю невпинно, як капає з свічки лій,
я нічого, нічого, повірте, нічого не знаю.
Ах! Я знаю одне, що у серці від штопора рана —
відкупорено пляшку густого, мов мед, вина.
Ну, а поруч вона, бліда, мов цитата з Корану,
повідомила тихо, що завтра прибуде весна.
Я від неї в поля, я від неї до сивого міста,
до вітрин, проституток, до гнійного струпа нудьги,
і приймаю тепер лиш один варіантик свисту —
серед ночі сичів до нудоти настирне: «Пуги!»
Ах! Це місто нічне, ліхтарів нездоровий рум’янець,
що наївно хотіли б розбавити дьоготь пітьми,
чорні тіні від них вирушають в повільний танець
і слизькими вужами заповзають у людські сни.
Ох! Занудить її, і будь певен, що завтра на ранок
вона виблюне натовп, розімкнувши криваві уста.
На вокзалі каліка показує рвані рани,
у яких набрякає, бубнявіє слово «Мета».
Це мета, висота, Еверест... Обрубати!
По коліна обрізать, запхати в понурий канон,
написати на небі великими буквами «СВЯТО»
і загнать до ствола неймовірно веселий патрон.
Бачиш, сонце встає, сьогодні його коронація,
і оркестри гучать, ой, на радість тобі, не на згубу.
З цього приводу, гляньте, яка чарівна люмінація,
які зайчики скачуть в полірованих мідних трубах.
* * *
Від тіла не звільнившись, лету прагне
моя душа. Ну що ж, нехай летить
5