Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

статтю, «Літературно-науковий вісник» запрошував українських діячів до
розмови про альтернативні можливості розвитку раціонального руху. Чому
б же нам нині не продовжити перервану розмову...
Приблизно на цей же час припадає ще одна оцінка характеру і долі
української культури, суспільності, нації. Правду кажучи, її також не можна
ані відкидати, ані применшувати. Вона засвідчує одну з тенденцій розвитку
національної самосвідомості, яка так само, до речі, потребує аналізу.
З гіркотою відповів О. Потебня співрозмовникові (Д. Овсянико-Куликовському),
коли той заговорив про долю української культури: «Шевченко!
Жизненность нации! Зтнографический материал, а не нация!» Мова знову
ж таки йшла про те, якою мірою саме існування літератури, Шевченка
доводить життєспроможність української нації. У глибокому своєму сенсі і
В. Панейко, і О. Потебня, їхні міркування як документи розвитку національної
самосвідомості сходяться в уявленні про незавершеність національного
розвитку України, яка особливо гостро сприймалася як у кінці XIX
чи на початку XX ст., так і під кінець XX ст.
Зрештою, ці думки висловлені окремими людьми, вони відбивають, отже,
індивідуальну, життєву самоідентифікацію. Чи характеризують вони
культурну і політичну історію розвитку національної самосвідомості на
Україні Певну історіософську концепцію національного розвитку вибудовувано
лише на основі комплексу «національної провини». Принаймні до
цього був схильний П. Куліш, переоцінюючи історію козаччини. Здавалося
б, це типово романтичний підхід. Але ідея «національної провини» могла
оформлятися і раціонально, з культурно-історичною аргументацією. Одна з
таких теорій полягає в тому, що освічена українська суспільність втратила
свій шанс, не використала тієї можливості, яка об’єктивно існувала ще в
кінці XVIII та в першій половині XIX ст. Власне, в цей час ще були живими
культурні і політичні традиції «старого українства», українська ж
суспільність набирала виразних форм «малоросійської». Чи не це запрограмовано
і в знаменитій «Ене'іді» Котляревського, яка закладала національний
міф «малоросійськості», хоч і автономної по відношенню до «великоросійськості»,
але в межах «єдиної отчизни»! Загалом, оскільки долею судилося
нам перейти цю форму, треба розглянути і проаналізувати типи,
особливості, функції літератури, культури, політики, які розвивалися на
Україні в період її «малоросійської» історії. Це ще один вузол проблем, які,
думається, стоять перед нами сьогодні.
Увагу ж хочу звернути на той період, коли здійснюється перелом у
національній свідомості й ідеології. Цей період пов’язаний з діяльністю покоління
та організацією його діяльності в цілий «розвоєвий рух»
літературно-освітній, культурний і політичний, який в устах одного з
провідних учасників цього руху був схарактеризований як рух «Молодої
України». Франко передусім називав так нове покоління, генерацію діячів.
«Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею збудували той
замітний ступінь, який визначується у нас між роком 1880 і 1900, молодою
Україною», — констатував він, подавши під такою ж назвою розгляд всієї
політичної, культурної і літературної історії за останнє двадцятип’ятиліття
XIX ст. Назви подібного типу («Молода Русь», «Молода Україна») в другій
половині й кінці XIX ст. періодично виринали на поверхні тогочасної
суспільної свідомості (досить згадати однойменні студії Т. Зіньківського,
М. Сріблянського, І. Франка, періодичні видання Олени Пчілки,
львівського студентського товариства тощо).
Закономірно, що в кожен момент свого відродження «молодоукра-
109