Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

№ 3—4. — С. 377—392) — дискутанти
Славомир Гавляс і Гієронім
Граля (цікаво, що перший з них досить
високопоставлений функціонер
колишньої Польської об’єднаної
робітничої партії; дискусія велася
на сторінках журналу: Przeglad
Historyczny. — Варшава, 1986. —
Т. 77. — № 2. — С. 331—351;
1987. — Т. 78. — № 3. — С. 535—
556) — минула цілком непомітно
для української радянської історичної
науки. На книжку, правда, звернули
увагу філософи (Іван Паславський
«Старожитній наш народ
руський...» / / Жовтень. — 1988. —
№ 5. — С. 126—128) — але для
істориків це ж не резон... Істориків
зовсім не зворушило те, що обидва
полемісти заперечили існування у
згаданий період української національної
свідомості — отже, і українського
народу взагалі, а всі дослідження
на тему національної
свідомості українців XVI — першої
половини XVII ст. оголосили навіть
на майбутнє містифікацією.
Отже, з цього виникає моє друге
застереження: не лише єресь, але,
цілком можливо, згідно з названими
авторитетами, — містифікація.
Правда, до літератури питання
останнім часом долучилася ще чергова
академічна цеглина (558 стор.)
під назвою «Українська народність:
нариси соціально-економічної і етнополітичної
історії» (К., 1990).
Відверто кажучи, мені давно вже не
доводилося тримати в руках таку
пам’ятку сталінського антинаукового
мислення в українській радянській
історіографії, як ця цеглина,
що вийшла під редакцією академіка
Юрія Кондуфора. У цій колективній
праці (мені соромно перелічувати її
авторів) оперують фіктивними величинами
сталінської теорії націй,
так як би це було десь у 40—50-х pp.
І жодні косметичні словечка, на
взірець модних «етнополітики» чи
«етносоціолоіїї», не рятують становища.
Я навіть сумніваюся, чи варто
вести дискусію з авторами, які й
далі говорять про «народність»
(відмовляючись, одночасно, по-науковому
віддиференціювати цей
нібито термін від понять «народ» та
«нація»), про вирішальну роль
національного ринку для формування
нації (так, немовби в розшматованій
кількома загарбниками країні
міг складатися єдиний ринок якось
так поміж власними ринками
кількох імперіалістичних держав)
та про «буржуазну українську
націю» за становища, коли дрібка
малоросійської з походження лівобережної
буржуазії була зрусифікована
та асимільована і жодної
конструктивної ролі у формуванні
нації відіграти не могла. Виявляється,
автори з 1990 р. — незважаючи
на жонглювання словом «етносоціологія»
— досі не знають про
те, що колоніальні народи мають запрограмовану
загарбниками неповну
соціальну структуру без власної
заможної верхівки, бо така верхівка
завжди потенційно небезпечна для
чужої панівної нації.
Це про наукові та псевдонаукові
підсумки досліджень даної проблематики.
З другого боку, не підлягає
сумніву, що питання дослідження
характеру і рівня української
національної свідомості на різних
етапах минулого та вивчення
історичного коріння сучасної самосвідомості
дуже зактуалізувалися
у 1990—1991 pp., ставши одним з
першочергових завдань українознавства.
Не буду блукати між двома чи
трьома соснами і не займатимуся голим
теоретизуванням на тему уявного
ланцюжка: етнос — народ —
народність — національність —
нація, бо я не бачу об’єктивних доказів
реального існування такого
ланцюжка в минулому.
Не буду жонглювати етнонімами
66