Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

шістнадцятим століттям, цілковито перевтілююся в ту епоху, просто живу
в ній, переживаючи дивовижні історичні трансакції. Кожен письменник,
пишучи твір свого життя, пише книгу про себе. Так і я відчуваю себе у
просторі багатьох століть — в історії й поза нею.
A. П.: Прочитавши ваші романи, повісті, оповідання, маю враження,
що краще вам вдаються все-таки ті, котрі стосуються минулого.
B. Ш.: Так, я згоден. Хоч стараюсь писати і про минуле, і про сучасне
з однаковою самовіддачею, результат не збігається з моїми намірами.
Належу, видно, до тих митців, котрим потрібна певна дистанція. Власне,
тому змальовую сучасну людину в історичних шатах. Усі мої історичні
твори — це також твори сучасні. Просто коли я пишу про сучасну
людину, я бачу її лише в одному вимірі, а там — у кількох.
A. П.: У «Домі на горі» і «Голосі трави» історія й фольклор
взаємодіють із сьогоденням доволі вибагливо. Яку ви роль
відводите їм у своїх книжках — роль алю зії, символу, притчі
B. Ш.: Творчі процеси не завжди свідомі. Книжку «Дім на горі» я
писав мовби з кінця, тобто з другої її, фольклорно-фантастичної, частини
«Голос трави». Писалась вона поволі: спершу одне оповідання, котре я
відкладав убік — хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що
мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш
—- не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що
вони утворюють певну цілість. Мені забаглося аидати їх окремою книжкою,
але, на щастя, ніхто не зважився її друкувати. І от, поки вона собі
лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину,
роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці, — «Дім на горі».
Тим самим у творі розширилась часова перспектива, увиразнились елементи
притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних
повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів.
A. П.: А чи не могли б ви сказати, якою мірою у ваших творах
відбивається ваш особистий досвід
B. Ш.: Я людина, видно, досить легковажна; в кожнім разі, коли у
моєму житті випадали важкі часи, я не робив собі з того надто великої
трагедії. Не тягло мене й до моїх колег з мистецької богеми, котрі пили
й пропивали свій мозок і хист. Я захопився в той час українським
барокко. Підготував і опублікував згодом п’ять антологій української
літератури того періоду.
А крім того, мене завжди приваблював образ митця, котрий сидить
собі у вежі зі слонової кості, задовольняючись уже самим фактом творчості.
Посилати свої книжки у світ — для мене справа досить неприємна.
Поки твір ще лежить у мене — він живий, я можу до нього ще повернутися,
переглянути, щось змінити. А надрукований твір — уже мертвий.
Колись, переглядаючи купи своїх неопублікованих творів, я жахався: що
мені робити з ними А тепер, коли більшість із них з’явилася друком, я
жахаюся: що мені робити без них
A. П.: Ваші герої здебільшого люди самотні, роздвоєні між дорогою
і домом...
B. Ш.: Ви дуже влучно помітили. Я взагалі вважаю, що безмірна
самотність — одне з найбільших лих людини двадцятого століття. Своїми
творами я намагаюся лікувати себе, а одночасно й інших людей, що
почуваються самотніми. Ми живемо у досить складні, часом страшні часи.
Один з їхніх парадоксів — що людина може вберегти свої благородні
55