Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

вона вважала неприпустимим. Після такого спалаху Коля-рибалка з чистою
совістю захріп, а розгарячіла й розчервоніла Любка вийшла на кухню,
бо в неї там ще була сяка-така робота. Вона зирнула на матір гнівно
й переможно, а та скулилася на ослінці, але не сказала їй нічого;
зрештою, обоє були задоволені і спокійні, а найбільш задоволений був
Коля-рибалка, який прокинувся, коли Любка виходила з кімнати, накидуючи
на голе тіло халатика, почекав, поки вона піде, а тоді переможно
захихотів і визнав, що він таки вправно наставляє носа і тещі своїй, і
жінці, а коли так, то чого ще й бажати!
Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав
неперепалений хміль, а чи справді він був понікуди задоволений, або й,
може, надто засмітилася йому голова дивними думками — не про власну
жінку, з якою щойно відбув любасну баталію, і навіть не про тещу, якій
так славно наставив цього разу гусячого носа, а таки про Місячну Зозульку
із Ластів’ячого гнізда, — зрозумів раптом, що його у ній вабить. А
вабила його в ній саме ота її «кугутість», і це збудило в ньому чи спогади
про власне дитинство та юність, чи запахи батьківської хати, бо в тій
Юльці і справді все було «кугутське», а до подібних дівчат залицявся він
хлопцем, і вони ввижалися йому верховенством принади й краси. Більше
того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може,
ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може,
первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах,
гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому
занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані баби з
пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими
ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначив,
що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б
не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і
дурних думок, бо йому здалося, що Юлька — це в дивний спосіб ожила
скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл
скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він
нею обпікався — такого в нього ніколи не бувало із жінкою власною.
Виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а
пахтіло, а може, полином із любистком, і від того у Колі-рибалки, в його
сп’янілому, задурманеному мозкові і схвильованих грудях підіймався
невідомий щем, бо йому раптом згадалося, як він, ніби не в цьому, а в
іншому житті, косив траву, як він кидав снопи у молотарку, згадалося
йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла
сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі
дівчата на молотарці, і захоплений дзвін жайворонка над усім тим. І тоді
він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона
заверещала й почала відбиватися, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче
персо і на повні груди вдихнув отого сільського чи, як казала його
теща, «кугутячого» духу дівчини — ото його він сьогодні так само виразно
почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки
тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся
задоволено-примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в
якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но
пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди
трохи духається, що вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і
ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука
достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим
40