Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Джек Лондон, батьком Джіс Ук був чоловік, на прізвище Шпак, походив
він з України.
Сутеніло, молодята зовсім притихли, вже не дивились одне одному в
очі. Галя, схиливши голову, намагалась розгледіти назву книжки, яку я
читав; ті її зазирання раптом наштовхнули мене на думку, що прізвище
Галі для Аляски неймовірно рідкісне, тож вигадати його письменник не
міг. Нарешті я дочитав оповідання, очікуючи появи прізвища Шпак, та
даремно, після чого поклав книжку на стіл. У цю мить увімкнули світло
у вагоні, Галя спитала, чим це я так захопився, —- чи не детектив
— Ні, не детектив, але вам буде цікаво, — і я передав їй книжку,
розгорнуту на самому початкові оповідання про Джіс Ук. Галя
відхилилася, щоб краще було читати, і, перебравшись на другу сторінку,
де вперше згадується Шпак, здивовано подивилась на мене.
— Так, так, ви не помилилися, саме Шпак, а з ваших розмов я почув,
що ви також Шпак, тому-то я так і поглядав на вас. Бачите, який
малоймовірний збіг, де та Аляска, де Україна, та й хіба Джек Лондон міг
подумати, що це оповідання читатиме людина, на прізвище Шпак, але, як
бачимо, читає. Такий збіг ні про що ще не говорить, хоча...
Посміхнувшись, Галя глянула на свого чоловіка, який майже не розумів,
про що йдеться і, поклавши йому руку на плече, заспокоюючи,
заговорила до мене:
— Не думайте, що моя оповідь стосується героїв Джека Лондона, —
сказала вона, — ви ж тут згадали про збіг, то мені здається, я можу, не
суперечачи наявному збігові, продовжити ваше «хоча»...
Мого діда звали Олександр Шпак, а по-вуличному дід Ликсандрик, ріс
він без батька в дядьковій родині неподалік сучасного Кіровограда, в селі
Компаніївка. Чудний, майже глухий, але балакучий, — його жінка, баба
Василина, казала не слухать його, бо такого понарозказує, що й не
знатимеш, куди те все притулити. Але одна з таких оповідок, про його
власного діда Ярему Шпака, може вписатися у ваш малоймовірний збіг:
поїзд, Джек Лондон, прізвище Шпак, Джіс Ук і я.
Того давнього Шпака звали Яремою, він чумакував, возив із Криму
сіль, солону рибу, у Компаніївці мав хату, що стояла посеред села,
неподалік церкви, сусідські хати стояли віддалік, ховаючись у тіні садків.
Ярема, як казав дід Ликсандрик, був моцним чоловіком, любив коней, у
нього в стайні стояла гарна пара, у віз її запрягав лише для легкої
роботи: чи то батьків кудись одвезти, чи сіно привезти з лугу. А щоб не
застоялися, виводив їх на вигін і на довгих мотузках ганяв навколо себе,
поцьвохкуючи гарним батіжком. Діти збігаються, Яремині коні крутяться,
з-за плотів виглядають статечні господарі, але так, щоб не подумав, бува,
хто, що це їх обходить.
З весни до пізньої осені Ярема їздив з чумаками, за все літо раз чи
двічі заїздив додому, де порядкували батьки. Того літа, про яке йде мова,
не вдавалося йому ніяк заскочити до своїх, і аж у серпні, після Спаса,
коли перед мандрівкою до Москви з Криму (до Москви — сіль, у Крим
— пшеницю) чумаки на кілька днів роз’їхались по домівках, Ярема,
накупивши подарунків, також поїхав додому. Для матері мав плахту, для
батька — добрі чоботи й череп’яну люльку, для меншого брата — нову
шапку смушеву, а для своїх коней дорогих — поцяцьковані гнуздечки та
не бачені ніколи залізні пута, з Англії привезені, — вони замикалися
маленьким ключем, без якого годі їх було зняти з ніг. Дуже цими путами
тішився Ярема, хоч і дорого за них дав.
61