Повний текст (pdf-файл, 1,8 Mb)

Море ще довго не спало і тихо вночі хвилювалось,
З шумом ритмічно-журливим скаржачись скелям холодним…,
"Плещуть на вогкому березі води ясні й переливні…" Максима
Рильського, "Елегійні дистихи" Миколи Зерова…
А чи не можна за аналогією до гекзаметра "перевести в силаботоніку"
й інші античні розміри? Таке питання цілком закономірно виникло
у свідомості і теоретиків, і критиків, і деяких перекладачів.
Але перш ніж продовжувати міркування про доцільність чи
недоцільність таких операцій, давайте послухаємо неупередженим
вухом такий текст:
Сплять усі верховини гірські й стрімчасті скелі,
Всі байраки, всі провалля,
Нори, де плазуни, що їх чорна земля зростила,
Робуче плем‟я бджіл, хижий звір у пущі,
Страховищ у глибинах моря сон пойняв,
Крила поскладавши, в вітах поснуло птаство…
Це – поезія давньогрецького поета Алкмана з середини VІІ ст. до
Р. Х. Своєю ритмічною будовою вона дещо нагадує сапфічну строфу,
хоча й не тотожна їй. Хоча в нас нема під рукою оригіналу, та ім‟я
перекладача є запорукою того, що ритміку цієї поезії відтворено з
максимальною точністю. Перекладачем Алкмана був Григорій Кочур.
Але скажіть, поклавши руку на серце, чи цей текст справді сприймається
як вірш? Він і не може так сприйматися, бо ми, виховані на п‟яти
канонізованих розмірах силабо-тоніки, мимоволі шукаємо в кожному
поетичному творі один із них. А знаходимо в цитованому тексті дивну
суміш окремих стоп ямбічних зі стопами хореїчними, стопи дактиля і
стопи амфібрахія, які чергуються без певної послідовності… Все це
можна знайти в будь-якому прозовому уривку, якщо ми спробуємо
виявити його ритмічну схему.
"То й що з цього? – спитаєте ви. – Невже греки не розуміли різниці
між поезією і прозою?" Греки все прекрасно розуміли, і згаданий текст
для них був чистісінькою поезією, яку, до речі, вони співали,
використовуючи оті недоступні для нас відмінності між довгими й
короткими складами. Адже давньогрецька поезія була невіддільна від
музики…
Чужий для нашої системи віршування характер античної метрики
виявляється й у перекладах поезії Давнього Риму, навіть здійснених
найкращими перекладачами. Накладаючися на особливості нашої мови,
чужорідні розміри вимагають надто великих жертв. Наприклад, постійної
інверсії, яка, саме через цю постійність, втрачає характер стилістичного
134