Повний текст (pdf-файл, 1,8 Mb)

Той, чий цей ліс, не підстеріг,
Як я тут став, він певне міг
Отам, в селі, лягти вже спати.
А хащу повнить тихий сніг;
парокситонно-окситонна – у Яра Славутича:
Чиї ліси, неначе й знаю.
Але його чи відшукаю?
Не бачу й прояву житла.
Навкруг сніги без дна й без краю 11 .
Дмитро Штофель, відтворюючи принцип римування фростівських
картин, експериментує не лише з фонічним інструментуванням
(переважають збіги свистячих і сонорних звуків), приблизними та
неточними римами, а й поетичним синтаксисом оригіналу, уводячи
пряму мову замість невласне-прямої:
…трусить дзвоником він дзвінко,
Ніби питає: "Це помилка?"
Єдиний інший звук – то посвист
Легкого вітру й хруск сніжинки.
Ліс гарний, темний і глибокий,
Та обіцянка рушить спокій,
І перед сном ще милі кроків,
І перед сном ще милі кроків… 12
Відступають від римової секвенції Ігор Качуровський та Дмитро
Штофель, натомість наближуючи мову своїх варіантів до оригіналу через
нанизування односкладних конструкцій:
Цей ліс я впізнаю таки:
В селі – господар. Невтямки
Йому, що став я і дивлюсь,
Як снігом накрива гілки.
Конячці дивно: чом забрів
Далеко від сільських дворів,
Де хащі і замерзлий став,
У найтемніший з вечорів 13 .
Я думаю, я знаю, чий це ліс –
Його будинок десь в селі,
І він не бачить тут мене,
Там, де упав весь сніг землі.
Мій кінь подумав: "Що за речі?
Чи в лісі ночувать безпечно
96