Повний текст (pdf-файл, 1,8 Mb)

В усякому разі при такому методі перекладу, коли перекладач
орієнтується на природність звучання свого тексту як українського вірша,
читач дістає можливість естетичного переживання свого контакту з
художнім твором. Коли ж імітується чужа нам метрика, ритміка та
строфіка, ми бачимо перед собою не живий витвір мистецтва, а мертвий
музейний експонат.
Такий висновок зовсім не означає вияву якоїсь ворожості до
запозичень взагалі. Адже свого часу й силабо-тоніка була запозичена
українським віршуванням, та й дольник (або паузник) так само прийшов
до нас "іззовні", а не народився в надрах нашої поезії. Проте, як
деревце, привезене з чужої країни, повинне мати мінімум кліматичних
умов, щоб прижитися на новому місці, так і будь-яке запозичення лише
тоді стає плідним, коли його природа гармонійно поєднується з тим
ґрунтом, на який його пересаджено.
Інша проблема, яка стосується теми цього повідомлення, – це
проблема силабіки та її відтворення в українських перекладах. В
українській поезії сталося так, що після Шевченка і Куліша силабіка
занепала, витіснена силабо-тонікою. Проте вона продовжує жити в
народній творчості, зокрема в коломийках. То чи справедливо було б
вважати її мертвою в нашій поезії? Чи не варто було б пильніше
придивитися до Шевченкового досвіду? Для Шевченка силабіка і силаботоніка
не були системами віршування, які виключали б одна одну.
Навпаки, він, як відомо, часто поєднував їх у межах одного твору. Для
Шевченка, найбільшого поета України, вони були рівноправні. То чому ж
українські поети нашого століття з таким легким серцем відмовляються
від силабіки – і не тільки в оригінальній творчості, а й у перекладах?
Здебільшого на це питання відповідають так: силабіка панувала в
нашій поезії до кінця ХVІІІ ст., до появи "Енеїди" Котляревського. Тому,
мовляв, на ній залишаються незмивні плями старовини, які одразу
архаїзують будь-який текст, написаний силабічним віршем.
Мені здається, варто було б перевірити справедливість таких
тверджень. І найкращою спробою перевірки могли б стати силабічні
переклади силабічних оригіналів, – творів французької, італійської,
польської поезії. Важко сумніватися в тому, що силабіка спроможна
розширити спектр засобів виразу української метрики та ритміки.
Зрештою, все залежить від здатності перекладача з належним тактом
уживати особливості силабічного віршування у своїх перекладах. При
цьому, очевидно, слід зважати як на історичний досвід української
силабіки в її найкращих проявах, так і на своєрідність іншомовних
силабічних систем. І тут ми знов переходимо до сфери запозичень, які,
можливо, будуть спроможні запліднити українське віршування новими
для нього засобами.
136