Повний текст (pdf-файл, 1,8 Mb)

також у польській та сербській версифікаціях, а свого часу – і в
українській бароковій поезії XVII–XVIII ст., зокрема, у творах Лазара
Барановича, Дмитра Братковського, Семена Дівовича, Климентія
Зіновіїва, Софронія Почаського та ін. Більш того, завдяки зусиллям
численних вихідців з України, насамперед, викладачів та вихованців
Києво-Могилянської академії Симеона Полоцького, Феофана
Прокоповича та ін., які на запрошення Петра I на початку XVIII ст.
переїхали до Москви й Санкт-Петербурга, силабічна система активно
"прищеплювалася" також російському віршуванню всупереч природному
для російської мови райошнику та іншим формам акцентного вірша 15 .
Що ж стосується риторичного запитання Жоржа Бонно стосовно
можливості адекватного перекладу японської поезії іноземними мовами,
то на цьому шляху у її перекладачів справді виникає безліч складних, а
іноді й нерозв‟язних проблем. У Росії, наприклад, де японську класичну
поезію почали активно перекладати в 60–70-х роках XX ст., навіть виник
своєрідний міф щодо "неперекладності" японської поезії взагалі. Цей
міф, на думку сучасної російської японістки, відомого фахівця в галузі
японської класичної літератури Л. Єрмакової, ґрунтувався на щирому
"переконанні в неперекладності та недоступності для пізнання цієї
поезії" 16 . У своїй статті "Японська лірика як різновид російського
літературного міфу: Культурологічний аспект перекладу" вона пише: "Ця
обставина ще чекає свого дослідника, оскільки вона справді унікальна.
Важко пояснити, чому переклади будь-якої іншої поезії культурно
далеких народів, наприклад класичної арабської, перської,
санскритської, давньоєгипетської, китайської тощо, не
супроводжувалися в Росії 60–70-х років нинішнього століття (ХХ ст. –
ред.) стійким переконанням у її незбагненності та відчуттям
недосяжності. Частково це відчуття, яке вже відійшло на певну
самоіронічну дистанцію, усе ще зберігається й донині" 17 .
Якщо ж говорити про формальний аспект проблеми перекладу
японської поезії європейськими мовами, в тому числі й українською
(строфічні форми, віршовий розмір тощо), то пряме механічне
копіювання оригінальної строфічної форми танка чи хайку (тобто підбір
таких українських слів, які, будучи записаними у вигляді п‟ятивірша чи
тривірша, нараховували б, відповідно: 5-7-5-7-7 або 5-7-5 складів у
рядках), на наше переконання, є недоцільним через загальну специфіку
як фонологічної, так і акцентуаційної системи японської мови, а головне
– специфічних правил японської версифікації, що ґрунтуються саме на
цих мовних особливостях i . Що стосується наших власних перекладів
i Вітчизняним шанувальникам японської поезії відома спроба прямого копіювання
строфічних японських форм, зокрема, хайку. Йдеться про цікаву, проте, як на нашу
15