Бібліотека Закерзоння - apokryf ruski

150 Андрій КОРДАНзв'язкових нема. Я кажу: "Ходім у село. Я чую, там життя.Розвідаємо, що діється на світі. Та, може, налагодимо якийсьзв'язок з відділами". "Добре, ходім", — погодився "Ярий".Того ж дня, близько 7-ої години вечора, ми вирушилив напрямі села Молодича, до якого було зо три кілометри. Незнаючи ситуації в терені, не виходимо на дорогу чи на просіки,але прямо лісом сходимо згори від криївки вдолину. У лісі тапо дорогах подекуди ще лежав досить товстий шар снігу —злежаного, замерзлого. Ми йдемо по ньому. На снігу багатодавніх людських слідів. Можна було думати різне: чи нашівідділи переходили, а чи, може, облавники. Ми йдемо поволі,ледве тягнемо ноги за собою. Адже вилізли з підземної гробовоїтиші, виснажені до краю. Весняний вітерець обдуває нас. Минемов не облітані ранні пташки.Прийшли над край лісу близько 11-ої години вечора.Послухали. В селі спокій, нічна тиша. Де-не-де з вікон хатблимає світло. З лісу до першої крайньої хати через сіножатьметрів сто. Ми хвилину постояли. В селі тихо. В нас є визначенемісце і кличка. Вирішили, що друг "Ярий" залишається накраю лісу, а я йду через сіножать у напрямі першої хати.Зайшовши до половини сіножаті, чую звук ланцюга десь біляхат і тут же чую умовлену кличку повороту. Я на це не звертаюуваги, а йду вперед, коли чую вдруге і втретє кличку повороту.Я вертаюсь назад і питаю:— Що є?— Ти чув черкіт заліза?— Чув.— Знаєш, це, мабуть, переносили скоростріла.— А може, воду з криниці тягли? — відповідаю.— Ну, хай буде як хоче, але сьогодні ти не підеш більшев село — можуть бути засідки.Я тим не дуже був задоволений, але наказ є наказ, требабуло слухати.Вертаємо назад до криївки. На місці ми були під ранок.Дуже перемучені влізли в криївку, замаскувались та пішли