Бібліотека Закерзоння - apokryf ruski

Залізним кроком по рідній землі 153лісах і селах, а тепер майже два тижні спокійно. Зблизиласьвесна, то знають, що наші дадуть їм тепер доброго прочухана.А ви де тут взялись? Прийшли з відділом?" "Ні! Ми самі.Маємо завдання. Хочемо вийти на зв'язок з розвідкою відділу,але тут її нема, то ми десь стрінемось в іншому місці".Побачивши, що ми вимучені, Анеля запропонувала намвечерю, та хоч ми були голодні, за вечерю подякували, апросили дістати харчів — картоплі та муки. За кілька хвилинхарчі були готові: два буханці хліба, трохи муки, бараболі, татютюну-самосаду. Ми подякували, попрощались і відійшли вліс. Відтоді тої зв'язкової я більше не бачив.Повернулись ми щасливо на місце постою вже за північ.Зайшли до криївки, — вона провітрилась, — є чим дихати ісвітло добре горить. Взялися за куховарство, наварили пирогів,якоїсь юшки, словом, робимо собі велике свято. Я пішов удругу криївку по сало, а воно зігнило. їмо ми все приготованепісне та ще й без солі (вона скінчилася). Та ми були голодні інам смакувало. Ми добряче попоїли і полягали спати, боувечорі вирішили знову десь зв'язку шукати. Змучені, заснулишвидко.Десь перед обідом я вже прокинувся, встав і вичистивзброю. Чую умовний стукіт в скриньку при вході в криївку. Ястав і не знаю, що робити. Будити командира "Ярого" чи ні?Краще ні! Зараз мені пробігла думка, що там білий день, пораобідня, напевно, ворог схопив когось із нашого почту, а тойпривів на місце, щоб нас видати. Краще було б сюди не повертатисяі в цю діру не лізти. Та що ж зробиш, як доля хоче, такмає бути. Стукіт повторився ще двічі. Беру "папашку", ґранати,йду коридором до виходу і запитую:— Хто там?— Я — "Мило"! — чую у відповідь.— А хто там ще?— Нема нікого, я сам.— Витягай скриньку та залазь сюди!