скачати файл

раїнців у 1933 р., – писали автори, – закатувавши кращих представниківнашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробилипокірних рабів... Не втішаймо себе вічною істиною про безсмертя народу– його життя залежить від нашої готовності постояти за себе».Найвідомішим твором самвидаву другої половини 1960-х булакнига Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що стала маніфестомшістдесятників і набула широкої популярності, розійшласяпо Україні тисячами копій, була перекладена декількома європейськимимовами і високо оцінена різноманітними політичними силамипоза СРСР. Користуючись офіційним ідеологічним інструментарієммарксизму-ленінізму, Дзюба піддав переконливій критиці офіційніконцепції з національного питання, зокрема, тези про незмінністьполітики партії в національному питанні і про рівноправне становищеукраїнців і росіян в Україні, а також ідею майбутнього злиттянацій при комунізмі. Найбільш вражаючі місця книги присвяченірусифікації та її деструктивним соціально-психологічним наслідкамдля українського народу. Поширена думка, що книга була популярнаі серед національно орієнтованої частини партійної номенклатури;перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест особисто прочитавмашинопис Дзюби і наказав ознайомити з ним вищих партійнихчиновників .На території України поширювався і російський самвидав. Це, атакож знайомство російського читача з кращими творами українськогосамвидаву, – велика заслуга Леоніда Плюща. Він розмножуваву Києві привезені ним із Москви машинописи й одночасно організувавпереклад російською мовою українського самвидаву для передачів Москву та за кордон. Саме завдяки йому за межами України сталивідомі книга Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола й інші.Географічно національний рух був поширений на всій Україні(наприклад, у 1972 на Заході і Сході України була заарештована приблизнооднакова кількість людей), але в Західній Україні й у Києвівін був набагато чисельнішим. Можна стверджувати, що в ЗахіднійУкраїні дисидентський рух переважно набував форми національновизвольного,а на Східній Україні національний і релігійний рухиз’єднувалися з правозахисним.Правозахисна активність, яка не ставила головною національнупроблему, була помітніша у великих містах сходу і півдня України– Харкові, Чернівцях, Луганську, Запоріжжі, Донецьку. Вона дужесхожа з аналогічною активністю в Росії; можливо, навіть, її вартоКасьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.:Либідь, 1995. – С. 96.19