Збірник тез XVI Міжнародно медичного конгресу студентів та ...

Буднік Дмитро
СОЦІАЛЬНО-МЕДИЧНІ ПРИЧИНИ ВИМИРАННЯ УКРАЇНЦІВ.
Кафедра соціальної медицини, організації та економіки охорони
здоров‘я з медичної статистикою
Науковий керівник Смірнова В.Л.
Тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського
м. Тернопіль, Україна
Тенденція зростання смертності в Україні розпочалася від середини 60-х років XX століття, а падіння
народжуваності — з початку 50-х. Вони мали повільний, хоча неухильний характер. І треба такому статися,
щоб саме в рік проголошення незалежності (1991 р.) крива смертності перетнула криву народжуваності й
розпочався процес депопуляції населення держави. Так, якщо з 1980 – 1990 смертність зросла на 6,1 %, то
народжуваність упала на 16%. Якщо в 1991 р. народжуваність перевищувала смертність, то у 2008 р. в
Україні померло на 244 тис. більше, ніж народилось. У 2011 р. рівень народжуваності склав 10,8 ‰, рівень
загальної смертності – 15,2 ‰; спостерігався від‘ємний природний приріст (-4,4 ‰).
За останніми даними Державного комітету статистики України за січень 2011 року вже померло
майже на 20 тис. осіб більше, ніж народилося, тобто якщо динаміка не зміниться, то в кінці 2011 року можна
цілком очікувати природне скорочення населення – 240 тис. осіб. Аналітики вважають, що до 2026 р.
чисельність населення України може зменшитись ще на 5-8 млн. Загальна втрата населення за роки
незалежності складає вражаючу цифру - 6,28 млн. осіб. Гострою соціально-демографічною проблемою є не
стільки зменшення чисельності населення, скільки трансформація його вікової структури, зокрема зростання
питомої ваги осіб старших вікових груп. Якщо демографічна ситуація в Україні загострюватиметься й надалі,
то у 2050-му році її населення скоротиться на десять мільйонів - до 36-ти мільйонів осіб, прогнозують
фахівці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України. Бути чи не бути — це драматичне
запитання стосовно української нації нині розв‘язується на наших очах.
Вілібніцька Наталія
УДОСКОНАЛЕННЯ НАДАННЯ ПЕРВИННОЇ ЛІКУВАЛЬНО- ПРОФІЛАКТИЧНОЇ ДОПОМОГИ- ОДИН ІЗ
ПРОВІДНИХ НАПРЯМКІВ РЕФОРМУВАННЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ
Кафедра соціальної медицини, організації та економіки охорони здоров‘я з медичною статистикою
Науковий керівник: ст. викл., канд.мед.наук Федчишин Н.Є
Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського
м. Тернопіль, Україна
Фундаментом не тільки амбулаторно-поліклінічної, але й усієї системи медичної допомоги є
первинна медико-санітарна допомога, що робить найбільший внесок у формування громадського здоров'я,
несе найбільшу відповідальність за його втрати, визначає ефективне використання ресурсів охорони
здоров'я і задоволення населення станом медичного забезпечення.
В Україні держава гарантує надання всім громадянам доступної первинної лікувальнопрофілактичної
допомоги, трактуючи її у статті 35 "Основ законодавства про охорону здоров'я" як основну
частину медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, діагностику і
лікування найбільш поширених захворювань.
Проте, в системі, що існує, немає чіткої структуризації. Первинну допомогу надають лікарі
первинного контакту - не тільки дільничні терапевти і педіатри, а також лікарі багатьох спеціальностей, до
яких, окрім стоматологів, належать акушери-гінекологи, невропатологи, хірурги, психіатри, а часто і лікарі
більш "вузьких" спеціальностей.
Першою і основною умовою удосконалення надання первинної медичної допомоги є збереження
стабільного і повного забезпечення гарантованого державою рівня та обсягів медико-санітарної допомоги.
Другою умовою є створення мережі закладів сімейної практики в сільській місцевості у вигляді
амбулаторій загальної практики - сімейної медицини та медпунктів сімейного лікаря у віддалених селах та
хуторах, з населенням від 900 до 1300 чоловік.
Третьою умовою удосконалення первинної медичної допомоги є її наближення до кожної сім'ї, що
реалізується розвитком в Україні сімейної медицини.
294