Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Чехов — ХХІТеатрознавчі нотатки до ювілеюМарина ГринишинаПоважний — півторастолітній — ювілейз дня народження А. П. Чехова змушує придивитисяуважніше до шляху, пройденомузокрема українським театром щодо «великих»і «малих» чеховських п’єс, отже порадіти досягненням,але й замислитися над причинаминевдач. Скажімо чесно — перших було небагато,українська театральна чеховіана лише зрідкабалувала глядача (театрознавців — ще рідше)актуальними (в ідейному та естетичномусенсах) виставами. Натомість другі (а до цьогосписку слід зарахувати й так звані «прохідні»спектаклі) сипалися на нас як з рогу достатку,так густо, що час від часу у всіх причетнихскладалося враження, ніби український кін взагаліне здатний осягнути творчість російськогокласика. Щоправда, так було, допоки якасьз вищезгаданих поодиноких успішних сценічнихробіт враз не налаштовувала на позитив,ще довгий час зігріваючи серце надією на кращеприйдешнє.В цій ситуації тим паче годі було сподіватися,що український театр по-своєму, окремимчином виявиться у тих двох тенденціях, що,власне, визначили процес формування світовоїтеатральної чеховіани. Йдеться, по-перше,про його стадійність і, по-друге, про його різнонаціональнуспектральність. Щодо першоїриси, як відомо, український театр відзначивсявиставами на різних стадіях сценічної чеховіани:згадаймо, приміром, «Дядю Ваню» театруТовариства «Руська бесіда» (1913) — в період«натурального Чехова», «Три сестри» Львівськоготеатру ім. М. Заньковецької (1946) —в еру «мужнього Чехова», «Чайку» того самотеатру (1971), «Дядю Ваню» Київського театруім. І. Франка (1980) — приклади часів «жорсткогоЧехова», «Чайку» («П’ять пудів кохання»)Київського театру ім. Лесі Українки (1993)— коли світовий театр (насамперед російський)вирішив повернутися до «ширшого і вільнішого»погляду на чеховські п’єси [1, с. 86]. Однакназвані спектаклі (як і значно більша кількістьненазваних) хіба що доводять повсякчаснуздатність українського театру до сприйняттячужого досвіду й чужих ідей — здатність,яку Л. Курбас свого часу принагідно охрестив«модернізмом на чисто російських зразках» [2,с. 27]. За доволі довгу — майже столітню —історію світової театральної чеховіани жоднийповорот цього звивистого шляху не був інспірованийукраїнською режисурою. Вона лишестаранно приміряла на себе «піджак з чужогоплеча». Щоправда, справедливості заради маємоконстатувати: інколи вона в тому «піджаку»виглядала дуже непогано.Проте, зрозуміло, така мистецька ситуаціяаж ніяк не сприяла формуванню окремого —154