Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Чехов — ХХІ: Театрознавчі нотатки до ювілеюмовляв, писав «без учителя і досвіду» [7, с. 317–318]. І знову зазначимо: буквально ті самі словадраматург повторюватиме, віддаючи на судтеатру і критики кожний наступний драматичнийтвір. А це означало ніщо інше, як принциповуважливість нових естетичних орієнтирівй інших художніх елементів, яких він відтепертримався і які застосовував у п’єсах. Додамо,що «Лісовик» — перша чеховська драма, де одинз провідних персонажів вчиняє самогубство,жанр котрої визначений автором як комедія.Отже у нас є всі підстави вважати саме «Лісовика»(а не «Чайку» як прийнято у більшостічехознавців) — початком нової театральної системи,яка, власне, й зробила її автора «головноюдійовою особою в європейській театральнійкультурі ХХ століття» [9, с. 173].Проте саме вищеперелічені якості «Лі со вика»спричинили дуже прохолодний при йом, якимзустріли твір тогочасні театрально-літературнікола. О. Ленський, В. Немирович-Данченко,О. Суворин, О. Плєщєєв, І. Леонтьєв зійшлисяна тому, що п’єса — абсолютно несценічна, а їїтекст становить хіба що непоганий матеріал дляіншого твору, що його драматург має створити,цього разу не нехтуючи законами сцени, які«логічно виросли на ґрунті Мольєра та Грибоєдова»[7, с. 371]. Так О. Плєщєєв, чиєю думкоюА. Чехов напевно дорожив, прочитавши рукописп’єси, відповів автору зокрема так: «скажу Вам прямо і відверто, — що «Лісовик»мене не задовольнив Перший акт, сповненийрозмовами, на ¾ непотрібними, — дуженудний Лісовик — зовсім не є центральноюособою, і невідомо чому комедія названайого іменем. Він діє у ній стільки же, скілький інші. І що це за «ідеаліст», який на підставіякихось пліток дозволяє собі грубо образитижінку. Він у цій сцені, як на мене, огидний, таксамо, як і у стосунках своїх із Сонею Войницький— хоч вбийте, я не можу зрозуміти,чому він застрелився! — Дружина Серебрякова— не викликає у мене, незважаючи на свійжалюгідний стан, ніякої симпатії. Пішла відМарина Гринишиначоловіка — тільки аби знову скиглитивсе життя. — Ставлення її до Войницького —якесь невизначене, чи то вона кохає його, чи тоні… Орловський-син — банальний, — це якасьводевільна особа, яка набридає читачеві своєюдотепністю — армійського юнкера» [7,с. 383]. Автор цих рядків не має змоги навестипотрібні приклади, але повірте на слово:щойно з’явиться нібито «поліпшений варіант»«Лісовика» — «Дядя Ваня», претензії літераторіві критиків до нього будуть абсолютнототожними: слабка мотивація вчинків персонажів,насамперед пострілів Войницького,відсутність інтриги, «нецілісність» дії, роздрібненістьепізодів тощо. О. Ленський, якомуА. Чехов відніс рукопис п’єси із надією,що «Лісовик» піде на кону Малого театру, розкритикувавїї і навіть порадив авторові взагалізалишити драматургічний терен: «Однескажу: пишіть повість. Ви надто презирливоставитеся до сцени і драматичної форми, надтомало поважаєте їх, аби писати драму. Цяформа трудніша за форму оповідальну, а, Ви,вибачте, надто розпещені успіхами, аби ґрунтовно,так би мовити, з абетки почати вивчатидраматичну форму і полюбити її» [7, с. 380].В. Немирович-Данченко був не таким категоричним,але й він вважав, що « у сценічнійформі в автора мені здалося щось не все благополучно»[10, с. 32].Однак, незважаючи на всі ці претензіїі «поради», А. Чехов у грудні 1889 р. дав згодуна постановку «Лісовика» у театрі М. Абрамової.Незадовго перед тим трупа поповниласяартистами театру Ф. Корша на чолі із М. Соловцовим.Прем’єра «Лісовика» була приуроченадо його бенефісу, однак, йшлося не про виступу головній ролі (М. Соловцов натомість гравперсонажа другого плану — Орловськогомолодшого),а про постановку чеховської комедії.Узгоджений із автором соловцовський розподілінших ролей був таким: В. Чарський гравСеребрякова, М. Глєбова — Єлену Андріївну,Н. Рибчинська — Соню, І. Киселевський — Вой-157