Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

53-я Венеційська Бієнале: особливий погляд Оксана Чепеликній кулі з зображенням немовляти в променяхультразвукового дослідження, яке змінюється,приблизно через 1,5 хвилини, при кожномунаступному народженні в Україні. Начебто«підкреслюючи небезпечну опозицію,стримана вигадливість фотографій доповнюєтьсяу проекті відео-інсталяцією з проекцієюдокументального фільму, що демонструєсправжні пологи з кров’ю, болем, фізичнимстражданням і першим криком новонародженогожиття…» [22, 18]. Ця робота знаходитьсяна перехресті, де тіло є матерією/формою,яка примусово оформлюється і проявляється,і водночас полем/основою, на яку записуєтьсяй кодується інформація. Та тіло, в якості соціальноїфактури, рушило за межі онтологічнопритаманних йому функцій. За висловом МеріКеллі, «драми Едіпа в історії мистецтв розгортаютьсяміж батьками та синами — на тіліматері». Авторський живописний цикл «Сонографії»(або «Життя до народження») ведев певному сенсі діалог з роботою Мері Келлі«Post-Partum Document», що може бути перекладенояк «Післяпологовий документ» [23, 1].Тут застосовується ефект перевернутої оптики— спроба вивести ультразвукові зображенняіз зони технологій, а отже тиражування і повернутив процесуальну зону унікального, нагадуючипро винятковість кожної людини. Такимчином, розробляється деякий платонічнийінструментарій форм, що рішуче відрізняєтьсявід естетичних законів, встановлених художнімикланами, що в Україні завжди дуже суворовідстежувався. Це може перетворити авторана вигнанця, — адже, працюючи поза системоюрефлективно-ігрового типу творчості, затвердженоїпостмодернізмом, проект транслює тривогу,і, за виразом Акілле Боніто Оліви, починаєпередавати імпульси атрофованому м’язу глядацькогосприйняття [24, 33], апелюючи до йогочутливості.Дигітальні твори художниці з Чехії ВеронікиБромової нагадують скероване наукоювторгнення під шкіру до плоті й кісток піднею за допомогою улюбленої техніки «фотографічноїхірургії» (фотоампутації і фотоімплантації);вона дозволяє собі бути звабленоюсекретами людського тіла. Незважаючи на їїзахоплення внутрішнім світом, їй вдається зберігатицілісність при поєднанні внутрішньогоі зовнішнього, прихованого і явного, відомогоі табуйованого.Розглядаючи твори художниць сучасногомистецтва, робиш висновок про те, що справане в своєрідній одностайності зацікавленнясеред жінок проблемою тіла, а в тому,що, насправді, більшість їх творів дістаєтьсядо самих коренів проблеми несподіванимишляхами і з набагато більшою глибиною й серйозністю,ніж вдається тим нечисленним чоловікам,що торкаються теми тілесності, і що,можливо, це і є великою перевагою жінки.Твори Влади Ралко, практично, не розглядалисякрізь призму гендерної проблематики.Сьогоднішня Влада родом з графічноїсерії «Китайський еротичний щоденник» з усімажіночими фізіологічними відмінностямита циклами, яка вже немислима поза контекстомпсихоаналізу «жіночого несвідомого»;проте водночас її щоденник також лукавийі лицемірний, адже його пряме призначення— бути саме публічним щоденником. І справане лише в завуальованих сюжетах або потаєнихсимволах чи у грі у сповідальність, — аджезгодом вона створила проекти «Рожеве міцне»та «Близнюки», в яких знову виникало тіло, денеможливо було позбутися відчуття, що у ньогоколись була шкіра, але хтось зірвав її, і теперперед очима плоть, м’язи, сухожилля, вениі капіляри — живе м’ясо. Ралко ніби підказуєглядачу: відчуження більше неможливе, порятуноклежить в залученні.Щодо графічного циклу «Сузір’я Міхаеліса,або Добрі домогосподарки» Марини Скугарєвоїукраїнська критика поспішає запевнити глядачав тому, що у її роботах категорично немаєі сліду фемінізму (цур йому, цур); а в самомупроекті використа номалюнки на роздрукова-49