Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВОрозгубленість і безпорадність після шуриновогосамогубства та Єлениної втечі, які наочновибивають Серебрякова — С. Пазенка зі звичноїколії, хіба що відзначаються глядачем,а скоре відновлення душевної рівноваги післяповернення дружини — виглядають єдиноможливою й абсолютно очікуваною реакцієюцієї вкрай пересічної особи.Ще один персонаж, зіграний буквальнов одну лінію, — це Федір Іванович Орловський.На думку режисера, яку, власне, й оприлюднюєМ. Боклан, — перед нами, такий собі, «новийросіянин» з деяким нальотом кінця позаминулогостоліття — себто вульгарний «тугий гаманець».У Чехова Орловський-молодший щирозакоханий у заміжню жінку — професорову дружину,це кохання мучить його, ятрить душу, відтого Федір Іванович, говорячи сучасною мовою,поводиться неадекватно. У М. Боклана — вінтакож часто не при собі: якоїсь миті буквальнонакидається на Єлену Андріївну, тягне до обличчязсудомлені пальці, витріщає очі, — але черезте, що — хам. Ось й одягтися відповідно не вміє— ну, до чого тут його «кавказьке» вбрання —червона сорочка і черкеска з газирями. А йоговідвертість — прилюдно звіряється у коханні— здатна лише відштовхнути. Все, що виказуєу Федорі Івановичу чоловіка вкрай зухвалого,грубого, неврівноваженого, любителя перехилитичарку, М. Боклан старанно підкреслює,тримаючи при цьому на другому плані вразливістьОрловського-молодшого, його невдоволеністьсобою і, водночас, широту натури, яка ніякне вміщується у правила пристойності. Однак,саме це у чеховському Федорі Івановичу цінуютьоточуючі, за це кохає Юля, адже врешті-решт вінобрав її — дівчину не дуже грамотну, простодушну,але добросердечну, відмовившись від примарногороману із чужою дружиною.Між іншим, Юля А. Тритенко — несподівановиявляється ледь не найоб’ємнішим характеромвистави. Можливо, тому, що актриса,здається, зібрала у ньому потроху від різнихчеховських героїнь, насправді дещо схожих2009, випуск шостийміж собою: щось від Маші з «Чайки, щось відСоні з «Дяді Івані», щось від Варі з «Вишневогосаду». До речі, окрім іншого, цим трьомоднаково не пощастило дочекатися жіночогощастя, на відміну від Юлії, якій Чехов подарував(визнаємо, доволі несподівано) одруженняіз Орловським-молодшим. Якби актриса зігралана повну силу цей заключний момент роліі цілого спектаклю — момент аж ніяк не сподіваногощастя її героїні, коли перехоплюєподих і сльози самі набігають на очі, вийшовби повністю завершений образ, і спектакльотримав би яскраве емоційне завершення.Натомість Соня Т. Круліковської так самонесподівано, адже абсолютно безпідставно,часом виглядає куди ближчою до своєї наступниці— з «Дяді Вані». Постійно у нервовомунапруженні, різкувата й грубувата, з недобримпоглядом, вона так само, як інша Соня, зосередженалишень на одній думці — очікуванніпропозиції руки й серця від доктора. Хрущовне квапиться, й у Соні — Т. Круліковської чимближче до фіналу залишаються всього дві реакції— образи й досади. При цьому кудись діваютьсящирість почуттів і стійкість моральнихпринципів, які, мабуть, й привернули увагуХрущова. Перед нами у кожному наступномуепізоді маячить єдине обличчя Соні — Т. Круліковської— старої діви, яка остаточно втратиланадію на заміжжя. Зазвичай їхня з Єленоюдуетна сцена «горобиної» ночі з другого акту(яка майже без змін перейшла з «Лісовика»до «Дяді Вані») сприймається як один з небагатьохмоментів, коли знаходять одне одногодві рідні душі, ще вчора роз’єднані через непорозумінняі дурні забобони. У спектаклі Театрудрами і комедії дві немолоді й стомлені жінкип’ють не хрущовське легке вино, але астровськугорілку — п’ють важко і зло, не повіряючиодне одному сокровенні думки, але скаржачисьна пропаще життя. Як і багато інших епізодіввистави, ця сцена (власне, і робота Т. Круліковськоїв цілому) здається неприродною, надуманою,нерозбірною за змістом.162