Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВОВероніка Бромова. «Види». 1996На 44-ій Венеційській Бієнале 1990 рокуЗолотого Лева отримала одна із найвідомішиххудожниць нашого часу Джені Хольцер,яка представляла Павільйон Сполучених Штатів.Американська художниця реалізовувалавиставки і мистецькі проекти у всьому світі,отримуючи численні премії. Венеційська презентаціяскладалась із серії site-specific інсталяцій.Протягом Бієнале тексти Хольцер булипредставлені не тільки в Павільйоні США, а й урізних медіа в громадських просторах, таких,як аеропорт і залізничний вокзал, на ТБ та натенісках, капелюхах і сувенірах.У своїй роботі я прагну проаналізуватиі співставити твори українських мисткиньз роботами художниць з інших країн, в якостізасобу формулювання ширшого, досі не сформульованогоісторичного контексту, надаючиїх працям можливості бути інтерпретованимивідповідно до міжнародного розвитку мистецтва,і, таким чином, вплинути на формуваннямідентичності країни.Тому час повернутися до проблеми несприйняттяфемінізму в нашому суспільстві. Йогозаперечення базується також на уявленні профемінізм як про теорію, що поглиблює відмінністьміж чоловіками та жінками. Але «відмінність»— це поняття, що відкриває дорогудо дослідження відмінності в собі самому (томуможливий фемінізм східний і західний, чорнийі білий, гомо- і гетеросексуальний, тому можливемистецтво та кінематограф феміністичнийі просто жіночий), до розуміння відмінності2009, випуск шостийяк позитивної умови екзистенції, як можливості,що відкриває свіжий погляд на «Іншого»і передбачає необхідність діалогу. Феміністичний(втім, як і будь-який інший) тип дискурсуз неба не падає: він напрацьовується зусиллямибагатьох людей, зацікавлених в його створенніта в результаті діалогічних контактів.Гендер — не анатомія, а набір правил, котрі всіми, чоловіки та жінки, неминуче виконуємо (чипорушуємо).Елен Шоуолтер висловила думку, що жінказавжди говорить в два голоси, репрезентує двіточки зору — ту, яка нав’язана їй домінуючоюв суспільстві ідеологією (тобто представляє«чоловічий» погляд на світ), і ту, яка пов’язаназ думками і відчуттями репресованої соціальноїгрупи [16, 21]. Цей вислів ще раз підтверджує,що, знаходячись в опозиції чоловічому світу,жіноче мистецтво завжди прагне змінити сталістереотипи і культурні догми; тобто жіночийпогляд володіє революційним потенціаломпо відношенню до культурної традиції. Приретельнішому аналізі цього досвіду виявляється,що жест заперечення і аура «злочину» майжезавжди пов’язані з артикуляцією відношеннядо тем статі, гендера, сексуальності, болюта тілесності. Це пов’язано, перш за все, з тим,що соціум, право і домінуюча ідеологія завждипрагнули досить жорстко регулювати гендерніролі і норми сексуальності (оскільки саме відцього залежать всі інші соціальні структури, і,врешті, власне виживання суспільства); мистецтвож бачить також сенс свого існуванняв боротьбі з соціальними заборонами, в стираннімеж «припустимого» і переписуванні незручнихдля нього правил. Відповідно, звільненняіндивіда від суб’єкта здійснюється в першу чергуза рахунок зміни уявної трансформації гендерних/сексуальнихролей (пригадаємо словаМішеля Фуко про те, що у сфері сексуальностізаборон більш всього і вони найсуворіші).Так, згадана вище польська мисткиня КатажинаКозира, в своєму останньому масштабномумультимедійному циклі праць «У мистецтві46