Вісник, 1908, ч.5

чего подозрительнаго найдено не было“ а в кінці додав: „списокъкнижекъ, опечатанныхъ въ шкафіз должностною печатью и книжкаподъ назвашемъ дневникъ, впредь до полнаго ознакомленія съэтими бумагами присоединены къ протоколу“.— Що, се вас задовольняє ? — попитав він мене.— Зовсім, — покірно одказав я йому.— Ну, то будемо підписувати.Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати,а далї посунув Пищимуха.— Отут, — показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису,— пишіть так : понятий... своє званіе... имя... як по батьковивеличають, а на кінці хвамілїю.— Доводилось уже в таких бувальцях бути ! — одказав Пищимухаі", вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паномстановим, наказано, а на прикінцї закрутив такого штучногокрюка, неначе павук сїтку сплів, та ще за для чогось по середсітки і точку чималу поставив.— Та ви добренно пи ш ете! — здивував ся становий.— Навчив ся, писаруючи колись у волості. — одказав Пищимуха.— А сей крюк, — бачите, — і саму хвамілїю поясняє: осе,значить у павутину заплутала ся муха, та й пищить... От вам іПищимуха!Становий зареготав ся, сховав протокола з моїми книжкамиу якісь палітурки, завязав усе те гарненько на вхрест міцною вирьовочкоюі, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зовсією своєю юрбою.Як вернув ся я у хату, вирядивши не жданних гостей, топобачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовійз одного кутка у другий.— От вам і поцілунок! — не то з жартом, не то з докоромстрів він мене. — Отакі завжди пана станового поцілунки бувають.Добрі, нічого сказать, поцілунки! — додав усміхаючись.— Чого ж ви регочете? — спитав я його.— Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте...От вам і приятель! От вам і поцілунок! — насміхаєть ся Пищимуха.Від такого приятеля поли вріж, та тікай, а ви з йогоприятельством носитесь, як циган з писаною торбою !— Ох ви, — кажу йому, — ненавісник поліцейських! А требаж і до їх бути правдивим. Хіба се вони по своїй волї роблять ?В ел ен о!... От і треба наказ сповняти.