Вісник, 1908, ч.5

до жінки та всю правду їй сказати. Раз те, ідо він не мав до сього ніякоїохоти, а по друге — не знав, як се вилине на неї і що вона тодїробитиме. Може вона тільки зомліє від - злости за те, що, як навіжена,ганяла по селї, а може зробить щось гірше.“І старий пішов по сходах до опочивальні, щоб узяти там одежу тадо війта їхати. Але коли він почав розбірати ся і надїв· на себе сині.шевіотові штани, руки йому сами опустили ся і Норбі важко зїтхнув.— Хиба се не сором, не. глум, -- думав він. Спершу як увічливийпомагаєш чоловікови, а тодї сам мусиш відповідати за його, не маєшчерез його дома просвітлої години, на решті ганяєш по всім селї іпечеш перед людьми рака, а от тепер ще хочеш, щоб усе село піднялона сміх твою лсінку? Ні, всьому мусить бути якийсь край!І Норбі так і зістав ся сидїти з новими штанами в руках. І такпротивне Ванґенове обличчє стало йому сьогодні ще гидпіим.— Адже ж, коли казати правду, то за сьогоднішній випадок винептаки Ванґеп. І от за для такої людини ти іде хочеш...Норбі раптово покинув нові штани тай почав натягати на себе старі.„Тепер, хоч би я і взяв назад свою скаргу, все одно доведеть сявідповідати за поговір. То може поїхати до Ванґена та перепросити його ?Таку людину перепрошувати? Нї, ніколи в світі він сього не зробить!Але мусить же бути якийсь поратунок, — то треба про се поміркувати.Таким чином мав собі Кнут Норбі клопіт і, хоч був Богови душеювинен, а таки мусів відповідати за все. Тай відповідальність не така вжеважка. Як би там не було, а сей день випав такий важкий тим що Норбіхотів стати в поміч сьому мужикови. Власне кажучи, лише Ванґен ібув винен за всю сю історию.Вже сутеніло, а Норбі все сидїв у маленькій хатині. Він чув. якблизько від нього кричав малий Кнут, підвів ся був, щоб іти до його,але відразу спинив ся.„Сьогодні краще вже не бачити маленького Кнута. Можливо, щоза смерть твого батька також винен Ванґен, думав собі Норбі, немовбачучи перед себе малого Кнута. Адже ж на ярмарок в Лїллєгамер звичайноїздив і Ванґен?Минуло два дні. Норбі ввесь сей час наче на голках сидїв. Скількиразів збірав ся він задягти нову одежу та поїхати до війта, алев ту мить мимоволі ставав йому перед очи Ванґен, і Норбі пригадував собійого підлість, бачив його в смішному або негарному становищу, надававйому нової сили. Старому тоді здавало ся, що не можна так дужепринижувати себе перед сією людиною.— А що, як справді Ванґен винуватий за смерть мого сина?Ся гадка робила його на диво лютим і заспокоїти ся Норбі ніякне міг.