Вісник, 1908, ч.5

АНАТОЛЬ ФРАНС.п ю т .Наш сад, де ми бавили ся дітьми — весь на двадцять кроків ходи— був для нас цілим безмежним світом, повним радощів і страховиськ.— Чи ти памятаєш, Люсєне, садівника Пютуа? — запитала Зоя,всміхаючись своїм звичаєм стисненими губами і низько схилившись надшитвом.— Ще б пак не памятати Пютуа І 3 усїх людей, що пройшли передмоїми очима за мойого дитинства, Пютуа лишив ся в моїй памятинайбільш виразно. Як зараз бачу я всі риси його обличча, всї прикметийого вдачі. Голова товкачиком...— Низьке чоло, — додала панна Зоя.І брат і сестра монотонно, один по другим, надзвичайно поважно,почали перелічувати його прикмети:— Низьке чоло.— Очи ріжного колїру.— Блукаючий погляд.— Гусячі лапки на висках.— Великі вилиці, червоні й блискучі.— Край його вуха не був загорнений в середину.— Риси обличча без жадного виразу.— Завжди рухливі руки, — вони одні зраджували його думг І— Худорлявий, трохи зігнутий, немічний з виду... /— Він в дїйсности був надзвичайно сильний. /— Він легко ламав монету в сто су між палюхом і вказівк /..— Першого пальця мав величезного.— Голос його протяжний...— А мова солодка.Раптом пан Бержере скрикнув:— Зоє, ми забули „жовте волосе і ріденьку борідку“. Почнемознов.Поліна, що ^здивовано слухала се дивне нерелїчуваннє, запиталасвого батька і свою тїтку, як вони могли вивчити на память сей уривокпрози, і чому вони його виголошують наче молитву.Пан Бержере відповів поважно:Поліно, се, що ти зараз вислухала — текст освячений, я можусказати, справді як молитва в родині Бержере. Треба і тобі його вивчити,щоб він не загинув з твоєю тїткою і зо мною. Твій дїд, моя дочко,