Вісник, 1908, ч.5

та до серця доступило... так пече, так пече!.. — Потерпи ж, —кажу я їй трохи. Побіжу я ще до свого пана, — у його, даййому, Господи, здоровя! — усякого лїкарственного запасу багато,— і масти всякої, і капельок... Попрошу я у його капельоквід серця. Та се кажучи, узяла осе горщатко, — при сьому словібаба Горпиниха показала горщатко завязане у хустку, — та —хаміль — і поспішаю сюди. Приходю. значить, у двір і байдужесобі... Знаю, що у пана еобак немає... чимчикую двором до хати.Коли се — де не возмись отой страждальник, чи як ви йоготам величаєте, — що від його нікому просвітку не м ає! — та домене. — Ти, пита, куди? — А тобі, — одказую йому, — яке діло?Ти й сюди забрав ся? Напідсухи ходиш?... Ось я, — хвалюсяйому, — панови скажу. Може у три-шия заробиш, щоб по чужихдворах нічної доби не тиняв ся!— Не тобі, — отказуе мені, — старий шкарбуне, розсуждати,чого я тут. Вертай назад! — То, — кажу йому, — дур н е: недо тебе я прийшла, не тобі мене й завертати.— Сюди, — каже, — нельзя. Нікого не велено пущати. — Цурдурню, — одказую йому, — і масла грудка! До нашого пана завждевільний доступ, — хоч в день, хоч в і-іо ч и . — Був, — каже, —колись вільний, та не тепер... Ось ми, — каже, — твойому пановипозбавимо волі, а то він носить ся з нею, як з писаною торбою...Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухатигидко. Ну, я щоб не змагати ся з дурнем, — від його мерщій, таі йду собі швиденько. А він за мною, та — хін! ззаду за кожушанку.Учепив ся, наче рябко зубами. Я пну ся вперед, а він —тягне назад... Що його, думаю, з такою нахабою робити? Та й замахнулася на його осим горщятком... А він, як сприкне: бонба!да аж до землі присів і випустив мене.Тут Пищимуха на всю хату зареготав ся. Узяли і мене смішки.Дивлю ся, — жандари собі очима грають, а пан становий, здержуючисьвід реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміяла сяі всіх обвела очима.— Та- як, як, бабо, назвав стражник ваше горщятко? — запитав,регочучись, Пищимуха.— А я по чім знаю, як він його назвав? Він його нїяк не називав.Скрикнув тільки: бон ба! та й пустив мене. Я тоді дай Боженоги! та мерщій до дверей. А він знову підвів ся, та ще дужче— за мною!... Ну, я вже тут ускочила в сїни. У сінях він менезнову піймав за кожушанку. Цупить назад. — Ні, тут уже думаю,— не покуриш! Ухопила ся я чим дуже за одвірки, мерщій