Вісник, 1908, ч.5

її, що примушує свого героя чхати на протязї шости сторінок, таще не аби як чхати, а „потрійними сальвами“. Не будемо вжеговорити про те естетичне задоволеннє, яке придбає читач, переглядаючисторінки пересипані чханнєм, але зауважимо ще раз,що там де нема серьозної думки, не може бути й справжньогогумору, а вийде тільки пародия на той глибокий гумор, що такі прище з кожного слова талановитого гумориста.Зміст оповідання „Мазепа“ складаєть ся виключно з житєписуМикити Петровича Лудана, по прозвиську „Мазепи“, що всесвоє житє тілько й знає „вдирати ріжні штуки". Доволї було побачитьМазепі на базарі „кацапів“ чи з соломою, чи з обіддєм,як він уже й придумував яку небудь „штуку". То приторгує соломуі звелить зложити з усїх возів в одну купу, а сам утече,то приторгує обіддє і звелить повкидати його в озеро, а за грішмиприйти в показаний дім. Сам він знову втікав, а дім то був нейого, а кватиря станового пристава, з відкіля „непроханих гостей,випровожають ледве не в потилицю“.Зібравши величезну низку таких „штук“, автор бажав утворитиновий тип оріґінала селянина, але який-же блідий, якийнадто уже однобічний вийшов і сей новий тип. З житя „Мазепи“ми мало що знаємо крім його „штук“ ; його погляди, його психольоґія,його внутрішнє житє не зачеплені й маленькою рисою,так наче їх і не було зовсїм в людини. Читаючи се оповіданнє,зовсїм якось не помічаєш життя, не помічаєш людини, а всюдивбачаєть ся „Мазепа“ не людиною-кравцем, а якоюсь бездушноюмашиною, що призначена для „драння штук“. Та й не диво, боавтор не дав свойому героєви навіть умерти „не вдравши штуки“.Умер „Мазепа“ так: „якось у-вечері він звелїв онучатам пітий сказати матери, щоб лагодила мерщій вечерю, а коли все будеготове, то щоб і його покликали. Трохи згодом вернув ся онуккликать дїда вечеряти, але дїд схиливши голову собі на грудимовчав, немов-би в рот води набравши. Одна рука його лежалана перилах воза, а в другій, лежавшій наколїнах, держав він свою люльку“. Придивившись уважнодо тої пози, що надана помершому Мазепі, можна сміло сказати,що тут і сам автор „удрав штуку“, бо залинув у своїхписаннях в область незвичайного і навіть неможливого, бо. примуситилюдину заклякнути в тій самій позї, що може істнуватитілько підтримана життєвою енергією окремих членів людськоїістоти, можна тілько забажавши „удрати штуку“.