Вісник, 1908, ч.5

— А що то буде, як він ото почує про те, що сталося? Отозрадіє!Усї прикрости, за які він забув па ледї, коли житє було в небезпечности,знов набігли на думку. Норбі пригадав собі, що не раз бачивВанґена пяним у місті.І отаку людину він виратував!На самий кінець повернув Норбі в алєю, на краю якої стояв його будинок,за сосновим лїсом. У великім будинку де-не-де світило сяв вікнах. Великий чорний пес, радо гавкаючи, кинув с я . до його, став,на задні лапи перед конем, немов хотів його вкусити. Підійшов фурманз ліхтарем, взяв конл за вуздечку, а Норбі задубілий од довгого сидїнявилазив з саней.Великий двір, загорожений з трьох боків оборами, стайнями, повітками,білів від ясних смуг світла на снїгу, яке то зявляло ся, то зновзникало.В лїву руку від клуні, зовсім нарізно стоїть невеличка халупчинаТам живуть пенсионери, старі, нездатні до роботи слуги, бо Норбі нехотів, щоб вони жебрали по парафії.— Накрий коня та не давай йому багато води —загадав Норбіфурманови, а сам з батогом у руках пішов по сходах до хати, а заним пес.II.Маріта Норбі була горда та пишна. Така вона була в зносинахз селянками, на яких позирала згори вниз, та й з ланками урядовців, —бо бояла ся, щоб часом вони сами не нишали ся перед нею.— Ми, що живемо на селі, безумовно нічогісінько не тямимо, —іронізувала вона і сміяла ся при тому якимсь незвичайним, уїдливимсміхом.— Не рано ж ти вернув ся сьогодні, промовила вона до Норбі,коли ввійшов він до хати. Маріта сиділа в невеличкій кімнаті між пекарнеюта великою світлицею і плела собі нанчоху. На срібно-сивих косахбув у неї маленький чеичик, точнісінько такий, як у пасторши.Її гарне, ніжне обличчє псували вузенькі, гадючі губи та гостре підборіддє.— Засїданнє шкільне затягло ся дуже, одповів Киут, стоячи й гріючися під грубую.— Як же воно відбуло ся ? — питала жінка, маючи на увазішкільну справу, яку — вона се знала — повинен був обстоювати її чоловік.