Вісник, 1908, ч.5

Ш а х т я р і. 129То шахтярі в шумливім колї,Рвучись до світла і до волї,І задихаючись в диму,Вогненну оглашають тьму...То пломінем обняті конїІржуть — голосять на припоні.Скрізь стогін, плач і зойк і крикУже півмертвих і калїк,Вогнем задушених жахливоІ вмент похованих за-жйво...І знов загув ще більший грімВ просторі пекла вогневім:То шахт гнилее будуваннєОдбувши бенкет руйнування,І з буйним гуркотом погроз,В огнённий кинулось хаос,І нід його жорстокі слупиЯк у склепй сховались трупи.І після бурі тих громівНад гробовищем шахтярів,Бездушно, повагом і тихоМов зо-стида за свіже лихо,В клубах вогненно-димних хмар,На землю вилинув пожар.V.Скінчилось все... і гори тїлІз їх насильного покоюДобуті братньою рукою,Уже земний вкривали дїл.І знов над ними сонце сяло;Знов квітів ясне покривало,Гаїв, ланів оксамити,І срібних рік очерети,І вітер лагідний з заходуВдягали землю в пишну вродуІ на тїла, добуті з мли,Свою красу знадну лили.Але — мовчущий трупів ряд,Ряд змовклих болїв і досад ІІ дух житя не ввійде зновуВ сю гору тїл, як смерть, безмову!Проживши вік без щастя, квітуІ злотосяючого світу,Вони байдужі і теперДо блиску нив, гаїв, озерІ до всїї відради вроди,Що лоно скрашує природи І.,Проживши вік, що завжди їмНосив одні гіркі печали,Вони і в сні своїм страшнімОдних печалїв би жадали І.,Проживши вік, що завжди нїсСамих їм слїз криваве горе,Вони б хотїли тільки слїз,Щоб ними змити кривди гори*VI.І пролили ся сльози тіНад їх стражденними тілами,Чуйні, гарячі та густі,Що проиалили б землю саму.І засоромилось від нихІ сонце в небі золотеє,І килими ланів рясних1 навіть небо голубеєІ по землі широкій всійЖурба майнула чорнокрилаІ цілий світ краси та мрійСльоза та людська пропалилаІ..Чия ж сльоза та? Хто їїЗронив жемчужною водоюІ у вогненній течіїПоніс всесвітньою журбою ?VII.Ілють ся сльози з тих грудей,Із тих невитертих очей,Що не всихали ще ніколи,$