Вісник, 1908, ч.5

ІВАН СТЕШЕНКО.Ш AХТЯРІ(елегія).І. II.Дзвенять луги ; цвітуть лани;Дзеркальна хвиля сонцем грає;Із голубої вишиниСвій усміх небо шле безкрає...І обгорнувшись у квітки,В оксамити ланів барвистих,В річок блескучиї стьожки,В єдваб гаїв широколистих,Шле небу свій одвіт земля —Дзвінких пташок співочі хори;І леть ся снів і вихваляИебес криштальниї простори...А сонце, повне любих чар,Прогнавши млу сердиту хмар,Промінне сипле золотееНа землю й небо голубеє,І пестить їх і привітаІ їх коханнє, повне згоди,Вінком із проміню сплїтаУ храмі вічної природи.1 повен сміху цїлий світ;В блакити неба нї хмарини, —-З нїби щастє довгих літОповило земні долини.І нїби в щас/гї сім землі,Проміннєм сошнпним залиті,Втонули сльози та жалїТа кривда на безмірнім світї...І нїби... о, не нїби... нї!Не вгасло пекло мук горюче,І щастє в нього в глибиніЗгаса, мов день у темній тучі...Се пекло скрізь — воно між нас,І сонця впоєний диханнєм,Ще гемон лиха не погасНа світї, вкритому стражданнем.От світло блиснуло зорі;Лани й гаї зачервонило;От в ярко-сяючій горіЗійшло вогненнеє світило...Всю землю день підняв ясний,І сонце стрінув гук денпий;І знов життя трудне кружалоВ широкім світї забуяло.От прогуділи вже гудки,І на пониклиї квітки,Отрута чистої природи,Дихнули чорний дим заводиІ пробудившись до зоріВід ночи горя та клопоту,Ідуть юрбою шахтаріНа безпросвітную роботу.Неначе товпище тїнів,У чорнім дрантї, ледве вмиті,Серед сіяючих ланів,Нічною тугою повиті,Ідуть туди, де вічна мла,Над світлим днем панує владноІ де жите, страшне згола,Немов у снї, кружля безладно;Де не побачить їм квіток,Нї сміху сонця лагідного,Де кожний сміливий їх крокВеде до мороку нового...Ідуть вони, з сумним чолом,Трудом придавлениї люде,Душить тяжким своїм хрестомІ спину й наболілі грудиІ — як глузує доля з нас! —Ті, що житє зміцняють світа,Ідуть туди, де вічний часПанує смерть, у тьму сповита!