Вісник, 1908, ч.5

має заслужену славу в літературі. Він звісний теж як декораторі режісер, може навіть надто добрий. Богато зайвих сцен, виведенихлиш на те, аби показати деякі сценічні фокуси, роблять з траґедіїякусь феерію, фантастичну казку. Та невважаючи на все те„Корабель“ приніс д’Аннунцієви новий тріюмф, після кожної виставиаплодісментам не має кінця.Але поза тим — немає нічого. Хиба ще раз иовторяєть сястара і брехлива казка про безсилість мужеської сили проти жіночоїкраси. Д’Аннунцієві персонажі — се не живі люди, не трагічнігерої, а звісні з усїх його творів антіиатичні безкрові, але крикливіманекени. Найкраще виходить ще Баз'іліоля, просто тому, щотакі „демонічні“ характери найлегше льоґічно подумати і вивести(се вдаєть ся навіть — правда: смішно — Василеви ІІачовському).Трибун Марко — се має бути проводир, герой, Самсон, щоусїх бє, лиш проти одної Далїлї безсилий, а на дїлї се нікчемнийсобі чоловік, котрий лиш вміє деклямувати про славну і великубудуччину, котрого вірна любов смішна, а кінцева жестокіс-тьнезрозуміла. А найсмішнїйший виходить „нарід“, котрий непотрібночогось кричить, чогось тїшить ся, чогось робить гармидер.Траґедія д’Аннунціо має ще політичне значінє. Д’Аннунціоне перший раз виступає як національний поет (Ocii navali, Canzonecli Garibaldi) і його політичних інтенцій не важко до гадати ся.Цілий патріотичний лейтмотів: могутність Венеції, паиуванє нададрійським морем, Базіліоля як ворог зі Сходу, — кінцеві слова:Венетам усе адрійське море — все те мусить бути дуже симпатичнеІталїянцям. Але та патріотична сімволїка остаточно руйнуєвсю траґедію. Всї драматичні твори д’Аннунціо роспадають ся надві части: з одного боку сімволїчно закрита тенденція, те, що поетхоче сказати, з другого боку люди, котрі своєю істотою і своїмиділами мають представити, олицетворити ту тенденцію. Але чи вониздатні до сего? Д’Аннунціо хоче представити сильний, здоровий,мужний народ, що має здобути світ, творити історію — як закиді осторогу для слабих, нікчемних еиіґонів. А на дїлї і високийплян здобуте світа і весь імнеріялїзм шестого століття і патріотичнегеройство старих Венетів, все те тоне в звичайнім д’Аннунцісвімеротизмі, що як туман сповиває цїлу пєсу. Поет не може скинутиз себо своєї натури. Його герої — хорі нервами епіґони великихбатьків, невольники своїх пристрастей, психопати; брутальністьїх інстинктів не природна, дика, звірська, але хора, декадентська,вся їх сила в деклямації, в великім голосі. Такі типи світа нездобувають.