Вісник, 1908, ч.5

ріжних форм своєї национальности: до українського побуту, мови, пісеньі взагалі до народньої мови та словесности. Ся прихильність якоїсь частиниукраїнської інтелігенції до відмін своєї национальности і була причиноютого, що стара українська літературна традиція не переривала сяв протязї усього XVIII в. Але з погляду національно-ідейних інтересів·української літератури се ледве чи було 'справжнім придбаннєм для неї.В тих творах книжної літератури XVIII в., не кажучи тут про змістїх, бачимо навіть що до самої мови не нормальний розвиток її народньоїстихії, але вперту боротьбу мертвої макароничної традиції старої літературиз живою народньою мовою. Боротьба та мала свої певні основив історії. Попереду, в XVI—XVII в.в., література обмежувала ся власнесамими релиґїйними інтересами і найбільше розвинула ся в формі ріжнихрелиґїйно-полємічних творів. Для полемічних потреб найбільше годилися мови освіти в тодїшний Польщі — латинська та польська,далі — грецька, славянська і, вже як уступка для малоосвічених читачів,мішана макаронична мова. Коли час релиґїйної полемики пройшов,остала ся для українського літературного вжитку ся іменно гібрідна, макароничнамова, як все ж найближча з усіх перечислеиних до живоїнародньої мови, що не могла здобути собі такої ж чести. Сю культурнуспадщину Українці занесли і в Московщину, де вона теж довго малатверді права горожанства, аж поки її витисла жива течія великоруська.На Україні ж макаронична літературна мова, не оперта на живій народнійстихії, держала ся значно довше — мало не до нового століття.І треба дивувати ся, як уперто удержувала свої позиції ота каліка, абитільки не заступила її жива, здорова, але „проста“ мова „подлого“поспільства. Автори ріжних творів серйознаго, поважного змісту — драм,історичних хронік, діаріушів — проти сили борять ся з народньою мовою,часто-густо підлягають її непереможній силї, а проте остають сяпри тій думці, що поважні речі треба писати поважною, книжною мовою,їх праці, писані для вузького круга читачів, так і не бачать друкарськогостанка; багата історична письменність, — як лїтопись Самовидця, Величка,ріжні хроноґрафи, історичні компіляції і хроніки, ціла низка козацькихлітописів (Грябянки, Лизогуба, Лукомського та инш.), діаріушів —остають ся в рукописах; драми навіть такого популярного автора, якГеоргій Кониський, стають таким рукописним рарітером, що коли причастнийдо росийської й української літератури Лобисевич хотїв їх здобути,то мусїв звертати ся за тим з Петербурга до автора, прохаючисписати для його ті драми; але се не зражало звиклих до книжної мовиавторів і вони не припускали й думки, що такі поважні речі можнавысловляти простонародною мовою. Правда, той самий Лобисевич, дужеосвічена людина, допускав можливість того, що в формі інтермедій, пи-