Вісник, 1908, ч.5

— Я розумію, що ти наважив ся, все чисто втаїти від мене, алея хочу спитати ся, чи ти не підеш до війта жалїти ся на його ?Кнут аж скочив і став, розставивши ноги та заклавши рукиза спину.— До війта? спитав він, придивляючи ся до жінки крізь окуляри,яки одягав разураз, коли брав ся писати. Ні, я ще не зовсім здурів.Але Маріта наперед знала, що, коли він раз не послухав Її, то, мабуть,і тепер захоче на своєму поставити. І от вона наблизила ся щепа одну ступінь та й запитала:— Може не хочеш?Голос у неї ще дужче затремтів. Норбі став важко дихати. Під сердитуруку жінчин голос здавав ся йому зневажливим і тим самим дратувавстарого.„Ніколи в світї я не буду сповідати ся перед сїею нахабою“.— Чого тобі тут треба? — спитав Норбі, підвівши голову і позираючина жінку з під окулярів.— Я хочу, щоб ти пішов до війта!— Пішла собі геть! К бісовому батькови! Я хочу нарешті хочтут мати спокій!Але Маріта тільки дражливо засміяла ся.— Я тепер мій голубе, розумію, що тебе взяла охота платити таще платити за других, аж поки діти твої не зістануть ся без сорочок !За всякого там пройдисвіта даєш запоруку, а тодї й плати! А може —вона знов почала іронічно всміхати ся, ноглядуючи на чоловіка згоривниз — а може ти справді підписав? Може ти справді винуватий?Се „винуватий14 вимовлено було так, наче вона мала його за душогуба,або за злодюгу. Норбі почервонів, не міг і слова вимовити, атільки важко дихав, махав на Маріту руками, а тодї й зовсім випхав їїз хати.Незабаром старий почув з надвору дзвоника і, коли визирнув у вікно,вглядів, що то поїхала з двору Маріта.„Чудесно!“ Вже почала брати конї, не питаючи мене! Швидко воназоставить мене без штанів,“ думав так Норбі і почав туди й сюдиганяти по хатї, як се робив звичайно, коли був стурбований.Трохи згодом Норбі почув знайомі згуки: то вертали ся санки. Дивитися на двір він не схотів. Лїг собі на шкурою оббиту еофку і навітьочи заплющив. Швидко почув він добре знайому ходу. Одчинилися двері і ввійшла знов Маріта. Норбі лежав не росплющуючи очей.Але, не зважаючи на се, Маріта, розвязуючи стьожечки на убранню,сама забалакала до його.— У тебе вистачить сили, щоб ще раз випхати мене з хати, але,