Вісник, 1908, ч.5

Воно конешно є всяка критика: батярська, естетична, партийнаі. т. ин. І от з поглядів останньої ся річ може й добра, бо там нїде неговорить автор, що буржуазія нещасна, а робітники катають ся як сирв маслї, а говорить іменно навпаки. По друге там виголошено цілу копицюблагородних думок і то не яких небудь пабалящих, а таки справжнійпервий сорт, без мишиного слїду. Що сї думки виглядають як новілатки на старому колсусї, що се тільки слова, які цілком не вяжуть сяз внутрішнім миром даних осіб, що в „драмі“ цілком нема драми, а рядокремих „фактів“, а як окремі слова ще не творять промови, так і окремі„факти“ ще не дають драми — се все „товаришів“ може й не обходити; бувають же патріотичні неси, в котрих ніхто не дошукуєть ся художности,так само можуть бути і партийні пєси; тілько тоді вже річможе йти не про „літературу“, а про „партийну літературу“. Але поминаючивсякі хиби, котрих не мало і у жшдого, всеж треба сказати,що д. Черкасенко один з користних робітників української літератури.Тільки не йому брати ся за широкі картини суспільних хуртовин, вінне має розмаху до того. Маленьке почуте, переживане, настрій — себільше його сфера.І з якою радістю, з яким внутрішнім задоволенєм після всього отогогорлодьорства, рахованости на партийний чи літературний ефект —з якою радістю береш в руки таку чисту, щиру і прекрасну рік, як „Старегніздо й молоді птахи“ Мови (Лиманського). От річ, котру я не вагався би занести до найкращого, іцо тільки ми маємо в нашій літературівзагалі. Автор не знав сцени, але, не знаючи її, так писав для неї,як писали Бетховен і Моцарт, не знаючи гармонії і контрапункту —на їх творах уже відкривали закони гармонії. Автор не міг справити сяз умовами підмостків, а мимо того як бє житє, дійсне жите з кожноїсцени, як консеквентно і природно йде акція, як уміє автор показатидушу людську, які блискучі діяльоґи! А мова, мова! Се щось чудове посьоїй кольоритности, гнучкости, виразистости і міткости.Тепер уже ніхто так не напише. Родить ся нова мова, ставляться до неї инші вимоги, і думаєть ся мені, що ся пєса — лебедина піснястарої етноґрафічної літератури, тої літератури, коли наш письменникдійсно знав нарід, бо був близький до нього і не зїли його рефлекси.Прийдуть нові люде, котрі теж може знатимуть нарід, але вже не так,більше по ученому, по головному — і тому не буде в них такої свіжоїбезпосередности, такої невідлучности.Так, лебедина пісня... Але дай, Господи, всім нам такої смерти.І як боляче думати, що така річ десятками років лежала під спудомтоді, як сцена заповняла ся смітєм і паскудщиною. Але нема що просю річ багато говорити — вона ] сама йа себе говорить. Хвали руку —товар видно, а тому ідім далі.