Вісник, 1908, ч.5

Що ж до нашого батька, то в його очах Пютуа мав инший, емблематичнийта фільософський характер. Наш батько дуже жалїв людей. Вінне вважав їх надто розумними; їх помилки, коли вони не були дужетяжкі, тішили його й примушували сміяти ся. Віра в Пютуа цікавила його,як взірець людських вірувань взагалі. Повний іронії і насмішкуватий,він говорив про Пютуа, як про живу істоту. Він вносив в се так багатоупертости та відзначав обставини з такою точністю, що мати дуже дивувалася і йому казала простодушно: „Можна подумати, що ти говоришсеріозно, мій друже; ти ж навіть добре знаєш“...Він відмовляв поважно: „Весь Сент-Омер вірить в істнуваннє Пютуа.Чи був би я добрим горожанином, як би заперечав сьому? Требадобре поміркувати перше, ніж знищити предмет загальної віри.“Тільки безумовно чесна душа має таку сумлінність. Батько силкувався погодити своє власне почуте з почутєм громадським, віруючи, як ірешта мешканців міста, в істнуваннє Пютуа, але не припускаючи йогоучасти в крадіжці динь і в зведеню куховарок. Словом, він визнавав свою 'віру в істнуваннє Пютуа, щоби бути добрим горожанином; але він обходився без нього при поясненю міських подій. Таким чином, як в сїм,так і в багатьох инших випадках, він лишав ся благородною й розумноюлюдиною.Що ж до матери, то вона собі трохи докоряла за г [ьореннє Пютуаі не без причини. Бо кінець кінцем Пютуа народи, ря з вигадкинашої матери, як Калїбан з фантазії поета. Без умнїву, винабула не однакова і мати була меньш винна, ніж ^експір. А втім вона налякала ся й змішала ся, побачивши що її і еньк£ брехняприбрала надзвичайних розмірів і що легковажна ві дка користуваласьнадзвичайним успіхом, котрий все ріс, обхопив все місто і загрожував обхопити весь світ. Одного разу вона навіть зблідла надумку, що її брехня стане перед нею., В той день її служниця, що щенедавно служила і була з далекого краю, сказала їй, що якийсь чоловікхоче її бачити. Йому треба, як він казав, говорити з панею.— Що за чоловік? — Він одягнений в блюзу; має вигляд сільськогоробітника. — Сказав він своє імя? — Еге, панї. — Та як жейого звуть? — Пютуа. — Він вам сказав, що його звуть?.. — Пютуа,як раз так, пані. — Він тут? — Еге, панї; він чекає в кухнї. — Вийого бачили ? — Еге, панї. — Чого він хоче ? — Він мені сього несказав; він хоче сказати тілько панї. — Підіть та спитайте його.Коли служниця повернула ся в кухню, Пютуа вже не було там. Сязустріч служниці з Пютуа ніколи не була вияснр іа. · Але з сього днятати почала думати, що Пютуа міг дійсно істнувати і що вона, можебути, не збрехала.Перекл. Наталя Романович.