Вісник, 1908, ч.5

стить смерть матері. Щоб не могти роздумати ся — вона дає себевкусити їдовитій гадюдї. Але Джіліоля приходить за пізно. В Тібальдовиобізвало ся сумлїнє і він вбив Анджіцію, щоб охоронитисвою дочку перед гріхом. Сам він за слабий, щоб пережити свійвчинок, зворушене його ломить і він гине. Біля його паде мертваДжіліоля. Дайте до того, що Анджіція проганяє свого старогобатька, що зраджує чоловіка з його-ж братом, і що гине ще одналюдина: брат Джіліолї, — а щось більше кроваво-сензаційнного годїсобі представити (La Fiaccola sotto il moggio).Власне ті кроваві, брутальні ефекти характерні для д’Аннунціо.Чоловік вбиває жінку (La Fiaccola), жінка чоловіка (La Gloria),син батька (La Figlia cli Jorio), брат сестру (La citta morta), братбрата (La Nave)... се головні убійства, довкола котрих ґруиують сяменші. Кров, кров, кров, все напоєне кровю... А найгірше, що тілюди, котрі так побивають себе, якісь далекі, чужі для нас, незрозумілі,катастрофи виходять немотивовані, значить не трагічні, навітьне страшні, а просто не приємні. Trionfo della morte никнеза дешевим сензаційним романом.Друге — се сімволїзм. Д’Аннунціо сімволїст. Усе має матиякесь сімволїчне значінє; кріваві руки — се не просто собі руки,а ще сімвол понівеченого життя. Буває, що поет хоче показатидійсне життя, дійсних, живих людий, а разом з тим дає якісь схемиі символи. Через те тяжко зрозуміти льоґіку тих людий, звязок поодинокихподїй. Коли годї зрозуміти, чому Ілорія робить те, а недруге, так се тому, що вона не лиш звичайна д’Аннунцієва престрасно-демонїчнажінка, а ще й символ слави. Одно перешкоджає другому.Третє: д’Аннунціо славний декоратор. Його траґедії се неразпросто ряд чудових живих картин, уложених на основі довженнихінструкцій і сценічних заміток. Мертвий город Мікени, царськігроби Атридів, спогади на старинну траґедію, Гомера (La citta morta),гори Абруцци, орігінальний гірський народ, поетичні селяне, старосьвіцькізвичаї (La Figlia di Jorio), ренесанс, Данте, Малятеста,кондотієри, сходи, балюстради, ґалерії, городи, саркофаги, замковімури, корідори, вели (Francesca da Rimini), Фльоренція, старі монастирі(La Gioconda) — такий фон сам собою робить вражінє.Є ще одна прикмета у д’Аннунціо, що заставляє любити його.Се його мова, така гарна, оріґінальна, повна, мельодїйна, що можназабути, що за нею не має нічого. Д’Аннунціо звісний як великийліричний поет, артист слова, тону й ритму, майстер форми,сонетів, станц, терцін, мадріґалів, як автор величнїх пісень про