Вісник, 1908, ч.5

кою. Трудні то повісти, сумні історії — переходити всі ті пробиріжних кругів „оправдати * себе“ перед урядом росийським і здобутийого ласку, „вхопити за серце“ польську шляхту в Галичиній прихилити її до українства. (Сей чудовий рецепт для поневоленогонароду — найти відповідний момент і спосіб „вхопити за серце“свого гнобителя був і зістав ся альфою і омеґою політичноїмудрости для певних ґруп галицької суспільности, що з неослабноюенергією напружували сили свого розуму, аби якимсь способомсеї штуки доказати)... Проби ріжних галицьких „угод“, еквілібристикагалицьких „консолїдантів“, що за всяку цїну силкувалися задержати бльок з галицькими москвофілами, „щоб не ослаблюватиборотьби з Польщею сим внутрішнім розділом“. І „безплоднізусилля любови“ Українців росийських звернені до росийськихпоступових і радикальних кругів. Марні заходи причепити якосьукраїнського байдака до росийського поступового корабля та поплистив його на привя· и...Марні зусилля, які не служили славі й чести українства, анїне помагали його розвоєви, бо обплутували його сіткою ріжних обережностейі оглядностей супроти тих сподіваних союзників: щоб „незразити“ собі того, не сполошити сього, не знеохотити сих, не настрашититих. І кінець кінцем спиняли розмах народньої сили,енергію національного розвою.Минулого року українська суспільність Росії й Австрії ліквідувалаоден з таких містичних каменів прибіжища для українськихзаяцїв — словянську ідею. Правда во імя сеї словянської ідеїукраїнству ніколи нічого не капнуло, а відгризати ся йому приходилося власне не від кого як від „словянських братів“ таки, і якраз братські слов, -їські обійми, тїсні і міцнї, грозили йому національноюсмертю. \ все таки, почасти — по традиції першихпочатків словянськ і відродження, почасти — просто з чужогоголоса, повторяли ся ' на Україні шабльонові фрази про словянвянськуєдність, братаї \ взаімність і т. д. Все се уважало сяобовязковимдля українства. українській скарбниці по старим традиціямпереховував ся і слс ч.ський „стяг“ про велике свято, і насловянські крики, не розбираючи, „по какой причині шумъ“, відзивалися звичайно й українські — коли не крики, то хоч мурмотінняспочутливі. Як не як, а все таки колись і . Пафарика читалитут „з усїєї сили“, і добровольцями ходили на Герцоґовину,кров за Сербів проливати, і Болгар конституцією ущасливляли понаказу ничальства. Так і в иньших суспільноетях словянських не