Вісник, 1908, ч.5

ка не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він —брехав, сучий син, бодай на його собаки з усього світа брехали.— А ти, дурню, й повірив? — перебила його Параска. —Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки полїз, Хома не вірний!До печеного, та ще огню підкладаєш!!?— Простіть, п а н е! — почав перепрохувати Омелько — Богйого знає, як отаке плещуть, то як його і вцитити? Будь ласка,пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами...Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!— Спасибі тобі, Омельку,— почав я його дякувати, та ще мавбув казати, що він таки досадив мені своїм недовірем, колисе — трохи не трожогом вскочив у хату Пищимуха, — засмучений,та збаламучений.— Не має там, — розводачи руками, злякано вимовля мені.— Де ж ви заховали? — питаю його.— Та встромив у стріху в повітцї, — одказав він. А теперобшарив усю стріху, — не м ає!— Чого ви у стрісі шукали? — спитав його Омелько. — Можекнижечки якої?— А що? боязко попитав ся Пищимуха.— Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! — випаливОмелько. — Отой, каже, гость, чогось за повітку ходив. Треба, каже,піти довідатись, чи не переховував чого?— Н у? — ледви вимовив Пищимуха, вирячивши очи.— Як звернув ся стрижник, — повідав далі Омелько, — той к а ж е: думав, — каже, бонба або рушниця, а воно — книжечкаякась. Треба, — каже, — подивитись, що воно таке. Ну, ото миі увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати, та читати.Читає, так не втне. Писано, — каже, — як і слід, а виходять —якісь теревені по мужичому.— Та й де він дів ту книжечку ? попитав ся уже я.— Де ж він дїв ? Даваймо, ·— каже, — порвемо на цигарки!— Щ ож, і порвали? — злякано скикнув Пищимуха.— До канцург рознесли! — покійно одказав Омелько. Тому —листочок — два дав, другому — ткнув... Спасибі, — і мені якусьтам частину перекинув. Ось трохи залишились.І се кажучи, Омелько витяг з кишені де-кілька листочків.Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук, та мерщій— до світла. Глянув і я. То справді було де — кілька листочківПшцимухного позову... Проняв мене нестямний жаль!