Вісник, 1908, ч.5

Єрґен Гаарштад, який все знав і все чув, помер уже, а всеж такизректи ся свого підпису Норбі не міг — тут доводило ся шукати якогосьиншого норатунку.IV.Генрих Ванґєн вийшов з завіянного снїгом поїзда, що прибувз Християнїї, і швидко, протовплюючи ся через юрму людей, з подорожнімсаком у руках, подав ся до дому. Він нї до кого не привитав ся.Се банкротство наробило біди половині парафії і Ванґєн добре знав,що люди мають його тепер за мошеника, якого б вони з великою охотоюпобили.Се був мужчина років тридцяти пяти, високий, ставний, з рижоюборідкою, гарний з себе. Але йшов він наче той дїд. З його укліннихвізіт у городі то до одного оптового купця, то до другого нічого невийшло. І от тепер Ванґєн бояв ся навіть думати про свою жінку, якамусить довідати ся про все, коли він осе вериеть ся до дому.Генрих Ванґєн був сином урядовця, який розтратив казенні гроші.Він перепробував за свого життя багато чого, хоч і був по професіїаґрономом. Нарешті він оженив ся з дочкою заможного селянина і ставсельским господарем. Жінчин батько, який довго не давав своєї згодина сей шлюб, відписав на неї ввесь свій маєток. Але коли Ванґєн почавбудувати цегельню, то йому замало було жінчиних грошей. Своїмкрасномовством та захопленнєм він заохотив тестя, брата та инших людейі вони довірили йому свої капітали.І от тепер, коли вже Ванґєн дійшов до краю села, де саме стоялихати робітників, він зустрів ся там з якоюсь згорбленою постатюв облїзлому пальті, в смушковій шапці, зо впалим ротом, в золотих окулярахна гострому червоному носі. Ванґєн зупинив ся, виняв з подорожньогосака пляшку, загорнену в папір. То було дорученне з города.Чоловік в окулярах усміхнув ся любязно до пляшки, наче до дуже дорогоїрічи та й взяв її під руку.— Слухай-но, сказав він й засміяв ся, я осе маю сказати тобіновину.Але Ванґєн пішов собі далї. Він думав зараз про свою жінку, якаот-от мала породити четверту дитину. „Чи витерпить вона мою новину?“А той, другий йшов за ним слідком і поклав йому руку на плече.— Нї, ти мусиш пождати, поки я тобі роскажу новину. І він засміявся трохи уїдливо.— Е ні, голубе, хай вже другим разом, відповів йому Ванґєні швидко подав ся вперед. В компанію до сього пяницї, консула з сто-