Вісник, 1908, ч.5

Пані Корнулє лишилась переконана, що ІІютуа подарував дитиноюїї служницю. Всі в Сент-Омері, починаючи від голови суду до песикаліхтарника знали Ґудулу та її кошик. Новина, що Пютуа звів Ґудулу,викликала в місті здивованнє, захопленне і веселість. Пютуа став славоний, як спритний крутиголова та коханець одинадцяти тисяч дїв. Йомунриписували, завдяки легким ознакам, ще пятеро чи шестеро дітей, щоуродили ся сього року, і котрі краще зробили-б, як би зовсім не зявлялиея, супроти втїхи, що їх тут чекала, і радости, яку вони приносили своїмматїрям. Між иншим, називали служницю пана Марешаля, крамаряв „Зустрічи рыбалок“, рознощицю хлїба і маленьку горбату зПон-Біке;всі вони, послухавшись Пютуа, придбали пемовлятко.— Дивогляд І — вигукували куми.І Пютуа, невидимий сатир, загрожував непоправним лихом всїмдівчатам Сент-Омеру, котрі, по словам старих, доти були завжди чемні.Блукаючи таким чином по місті та околицях, Пютуа все був тїснозвязаний з нашим домом. Він переходив повз нашу браму та, здавало ся,перелазив инодї через стїну нашого саду. Ніхто ніколи не бачив йогов лице. Але що хвилї зустрічали ми його тїнь, його голос, сліди йогоніг. Не раз нам лучало ся бачити його спину в сутінках на поворотіулицї. Зо мною та моєю сестрою він трохи міняв свою вдачу. Лишав сялихим та шкодливим, але ставав трохи наївним та хлопячим. Він робивея менш реальним і, смію запевнити, більш поетичним. Він входив вцикль наших дитячих переказів. Він ставав Страхопудом, старим Фуетро *)та продавцем піску, котрий засипає дітям очи в вечері. Се не був домовик,якй в стайнї сплутує в ночи хвости лошакам. Простий і меншчудотворний, але однаково щиро пустотливий, він підмальовував чорниломвуса сестриним лялькам. В ліжках, перед тим, як заснути, ми прислухалися до нього: він плакав на даху вкупі з котами, гавкав з собаками.виповняв стогнами обори та співав на улицї представляючи нічнихпяниць.Пютуа став нам близьким і цікавив нас власне тому, що памятьпро нього була звязана з усіма предметами, що нас окружали. ЛялькиЗої, мої шкільні зшитки, які він стільки разів заливав чорнилом та видиравз них картки, садовий мур, над яким ми бачили в присмеркахйого палаючі червоні очи, блакітний фаянсовий горщик, що він розбивякось зимової ночи (як що то тільки не був мороз); дерева, улицї, лави,все нам нагадувало Пютуа, нашого ІІютуа, ІІютуа дитячого, істотумісцеву, мітичну. Він не міг рівняти ся в красі й поезії з демоном, абодиким фавном Сіцілїї або Тесалїї. Проте, він був півбог.*) Особа з французької казки.